Я сиділа в нашій літній кухні, безцільно перебираючи пальцями суху квасолю в мисці. Звук від того, як квасолини б’ються об глиняне дно, був єдиним, що порушувало тишу в хаті.
Моя донечка Надійка спала в кімнаті, згорнувшись калачиком, а я все ніяк не могла викинути з голови розмову, яку сьогодні почула в магазині. Жінки біля прилавка тихо обговорювали Христину. Казали, що Андрій застав її в кімнаті вже синю. Люди бідкалися, мовляв, така молода, гарна, жити б та жити, якби не ця раптова слабкість та лікарня.
Вони говорили і поглядали на мене, як-не-як, кума моя та подруга вірна. Але на моєму обличчі не здригнувся жоден мускул, я купила, що треба і пішла додому…
Я сиділа і гнала думки про Христину геть, мені здавалося, що вона спеціально зробить все аби я про неї думала і пробачила.
Ми з Христиною виросли на цій вулиці. Разом ганяли корів на луг, ділили один велосипед на двох, сиділи за однією партою всі десять років. Навіть закохалися в одного хлопця — мого Сашка. За ним половина дівчат із нашого випуску бігала, але він обрав мене. Христина тоді важко це переживала і я бачила це. Вона ж вважала себе першою красунею, висока, помітна, у селі про неї казали: «Гарна, як намальована». А я на її тлі була звичайною, худою, з веснянками на носі.
Коли ми із Сашком вирішили побратися, я відразу побігла до неї в гості.
— Христю, ти ж будеш у мене за старшу дружку? — радісно запитала я.
— Ой, Олесю, я не зможу. Ми якраз до тітки їдемо.
Вона понавигадувала сотню відмовок, аби лишень не стояти поруч із нами біля рушника і не бачити нашого щастя. А вже за два місяці швидко погодилася вийти заміж за Андрія, найкращого Сашкового друга. Андрій давно за нею упадав, ходив тінню, і вона погодилася. Я була рада, думала, що вона нарешті забула Сашка.
Ми дружити вже сім’ями, часто заходили один до одного на вечерю, разом копали городи. Коли в нас на світ з’явилася Надійка, Андрій став її хрещеним батьком.
Ми з чоловіком дуже добре жили. Сашко повертався з поля, здалеку гукав малу, обіймав мене, завжди приносив з магазину якісь гостинці, допомагав по господарству, щоб я не тягала важкі відра з водою.
У домі Христини все було інакше. Вона казала, що Андрій був чоловіком важким на підйом, йому треба було про кожну дрібничку нагадувати.
— Подивись, як Сашко колодязь гарно підправив, дашок новий зробив, — дорікала вона якось Андрію, коли ми разом пили чай у них на веранді.
— У Сашка дитина росте, от він і крутиться, — бурчав Андрій.
Христина мені розказувала, що Андрій постійно дорікав їй, що вони не мають дітей. Вона їздила в місто до спеціалістів і ті запевнили, що повністю здорова, але Андрію перевіритися так і не запропонувала, не хотіла аби він себе порівнював з Сашком і цього разу.
Якось навесні, коли Надійка вже ходила до школи, я прийшла до Христини. На душі було важко, грошей катастрофічно не вистачало, хата потребувала ремонту, дах протікав.
— Христю, хочу порадитися з тобою, — мовила я. — Мені тут роботу в Італії запропонували. Доглядати одну стару синьйору в містечку біля Рима. Надійка підростає, витрати більшають, а тут заробітків ніяких. Думаю поїхати на рік-два, грошей привезти, кухню переробити. Хочу потім Сашкові ще й сина подарувати, а в злиднях сидіти не хочеться. Пообіцяй, що будеш навідувати Сашка з малою, поможеш щось по господарству, якщо треба буде.
Христина мене запевнила, що все буде добре і моя родина буде під її наглядом.
— Та їдь, звичайно, Олесю. За Сашком і малою я пригляну, ми ж сусіди, Надійка мене любить, як рідну, пропасти не дамо.
Перший рік мого життя в Італії минув наче в тумані. Робота була важка, стара синьйора виявилася примхливою, я майже не спала ночами. Але платили справно. Я регулярно передавала автобусом великі пакунки. У кожній коробці неодмінно лежав подарунок для Христини — то гарна сукня, то туфлі, то нова куртка. Мені хотілося віддячити їй за те, що вона допомагає моїй родині.
Та й подруга теж старалася, пильнувала мого чоловіка.
— Олесю, ти там сидиш, євро заробляєш, а твій Сашко тут уже зовсім від рук відбився, — прочитала я її перше повідомлення одного разу. — Бачила його вчора пізно ввечері біля клубу з Орисею з третьої бригади. Стояли довго, сміялися, а потім вона сіла до нього в машину і вони поїхали в бік ставків.
— Та бути не може, Христю! — писала я тремтячими пальцями, а сльози заливали екран телефону. — Сашко мені щодня каже, як сумує, як чекає на моє повернення! Він не став би так робити!
— Ой, Олесю, всі чоловіки так кажуть, коли дружина далеко, — перкконувала Христина. — Ти тільки нічого йому не кажи, телефоном сваритися не здумай, бо розізлиться і взагалі до неї піде. Нехай це буде нашою таємницею, а я тут за ним ще подивлюся, що до чого.
Замучена чужим побутом і постійною втомою, я беззастережно вірила кожному слову своєї єдиної подруги. Я перестала їсти, плакала щоночі, мої розмови із Сашком стали короткими, холодними та повними підозр. Я більше не казала, що люблю його, постійно мовчала в слухавку.
Христина мені порадила відплатити йлму тим же і сказати, що в мене є залицяльник. Я так і зробила.
Вона аж заливалася в труюку, коли переповідала, як його зустріла засмученого біля хвіртки.
— «Що з тобою, Сашо? Чого ти такий сумний ходиш останнім часом?» — спитала я його, він каже: «Олеся там собі когось знайшла в тій Італії, мабуть. Розмовляти зі мною не хоче, тільки про гроші та ремонти розпитує». Молодець подруго, хай про тебе думає, а не про Орисю. Ти на наступний тиждень вистав фото в мережі з якимось чоловіком, хай ще більше про тебе думає.
І я послухала її поради, хай про мене думає. Цим чоловіком був син моєї сеньйори, я попросила з ним сфотографуватися, він не знав для чого я це роблю.
Я думала, що просто провчу його, змушу ревнувати.
Через день мені зателефонувала Христина, голос її дрижав. Сашко йшов з генделика і його знайшли біля річки.
Я прилетіла в село першим же рейсом, серце розривалося від нестерпного болю. На похороні свого чоловіка я не тямила себе від горя, кричала так, що голосу не було. Христина з чорною хусткою на голові обіймала мене і заспокоювала. Я так їй була вдячна…
А тоді перестріла Орисю і була готова на все. Проте, та тільки очі витріщила, що я таке плету.
– Ніде твій чоловік не ходив, я би знала. Я ж в кафе працюю!
– Сама бачила, як твоя Христина йому проходу не давала і зранку до вечора у вашій хаті крутилася, навіть, Аедрієві їсти не готувала, казала, що не має часу.
Тоді я й склала два плюс два.
— Твоя підлість усе знищила, ти забрала в мене найдорожче! Не підходь до мене ніколи, ти мені більше не подруга!
Вона просила у мене пробачення, приходила під хвіртку, але я сказала її чоловікові аби щось зробив, бо я за себе не ручаюся.
До Італії я більше не поверталася. Зхудла, зчорніла від туги, щодня сиділа в хаті за зачиненими вікнами.
Христині після того теж стало зовсім кепсько. Сусіди розказували, що вона перестала спати, майже не їла, ходила по двору як тінь. Невдовзі прямо на роботі, у дитячому садку, де вона працювала вихователькою, вона просто знепритомніла серед дня. Завідувачка викликала швидку допомогу, і її забрали до міської лікарні. Організм просто не витримав. Лікування в місті нічого не дало, лікарі лише розводили руками, і через місяць Андрій привіз її додому — слабку, бліду, вона ледь трималася на ногах, коли виходила на веранду.
За два дні її хоронили. Був теплий весняний день, у скорботі за труною йшло майже все село. Люди плакали, жаліли бідного Андрія, згадували, яка Христина була молода, гарна та хазяйновита, так і не дізнавшись, що вона скоїла з моєю родиною через свої заздрощі.
Я на похорон своєї колишньої подруги так і не прийшла. Сиділа в літній кухні, міцно обіймала Надійку, яка притискалася до мене всім тілом, і дивилася через прочинені двері на маленьку сосну біля нашого паркану. Ту саму сосну, яку колись Сашко садив, коли ми були ще такі щасливі і вірили, що будемо щороку прикрашати її на Новий рік гірляндами.
