Я вийшов із душу, загорнутий у халат, відчуваючи дивовижне поєднання чистоти й виснаження. Розмова Олесі з її матір’ю, Людмилою Степанівною, ще тривала. Дружина стояла біля кухонного столу, продовжуючи прибирати посуд після вечері й тримаючи телефон біля вуха.

Я витер волосся, повільно ступаючи до вітальні, щоб мій голос був достатньо гучним, і мене почули обоє.

— Олесю, ти забула розповісти мамі, — почав я, вкладаючи в кожне слово неприкритий сарказм, — чистими шкарпетками я скористався сьогодні вранці, чи це була пара із запасного комплекту? І, до речі, — я нахилився, демонструючи ногу, — подивися уважно, чи мої домашні капці були ідеально чистими, коли я їх одягнув після ванної? Передай Людмилі Степанівні, що все гаразд!

Розмова Олесі миттєво обірвалася. Вона ошелешено дивилася на мене, її обличчя виражало повне здивування. Я побачив, як її губи стиснулися, коли вона відвела телефон від вуха.

— Гаразд, мамо, я тобі перетелефоную пізніше. Щось мій чоловік вийшов із ванної… дуже напруженим.

Вона поклала слухавку, і тиша, що запанувала, була густішою за вечірній туман. Я продовжував стояти, витримуючи паузу.

— Яким саме напруженим, Олесю? — запитав я, підходячи ближче. — Чи ти не встигла обговорити з нею мій емоційний стан? Бо це ж важливий етап звіту, правда? Ти забула їй повідомити, якого кольору мій халат, чи я вийшов просто загорнутий у рушник, і скільки ще можна вивчати мене під мікроскопом разом зі своєю мамою?

Олеся нарешті знайшла слова, але її захисна реакція була миттєвою.

— А що такого? Що сталося? Чому ти так бурхливо реагуєш? Якщо я поговорю з мамою про тебе, чи поділюся, як минув наш день, — це нормально! У мене від неї немає секретів, і я не розумію твого незадоволення!

Її голос звучав образливо і впевнено.

— А я тобі поясню, Олесю, — я зробив крок до неї, і вона інстинктивно відступила. — Тому що твоя мама, хіба що, не лежить між нами! Я одружився з тобою, а не зі спілкою “Ти та Твоя Мама”! Ти можеш говорити з нею про серіали, про сукні, про її городину, але, будь ласка, залиши наші з тобою кордони недоторканими! Мене це виснажує! Я почуваюся, як експонат у музеї, який підлягає щоденному огляду!

— Ти перебільшуєш! — вона знову спробувала перевести це на жарт. — Я просто ділюся. Це ж моя мама, вона про нас піклується!

— Піклується? Вона контролює, Олесю. Ти можеш хоча б раз подумати про мій комфорт і моє почуття особистого простору?

Слово за слово, ми дійшли до справді гострої розмови, яка залишила нас обох при своїх думках. Це стало початком мого бунту проти незримої присутності Людмили Степанівни у нашому подружньому житті.

Не знаю, як складаються справи в інших сімейних парах, але в моїй родині тещі Людмили Степанівни настільки багато, що я інколи не знаю, що мені робити.

Найцікавіше, що Людмила Степанівна не докладає до своєї незримої присутності абсолютно жодних зусиль. Вона не телефонує мені з вимогами чи запитаннями. Їй усе докладно розповідає моя дружина, Олеся.

Олеся і Людмила Степанівна можуть годинами обговорювати телефоном масу дрібниць, які стосуються як мене особисто, так і нас двох. У мене давно виникло стійке відчуття, що, одружившись, я потрапив під перехресний приціл численних камер спостереження, які стежать за мною вдень і вночі.

І я не перебільшую. Цей контроль стосується навіть нічного часу.

Нещодавно я не міг заснути. Я довго крутився, а потім вирішив, що непогано було б перекусити. Звичайно, я не став розігрівати усе, що було в холодильнику, а зробив собі невеликий бутерброд. Саме з ним мене і “спіймала” на кухні Олеся. Вона мило посміхнулася, побажала мені приємного апетиту і повернулася до спальні.

Але вже наступного ранку вся інформація була доведена до Людмили Степанівни. Я зрозумів це, коли теща зателефонувала Олесі під час нашого ранкового чаювання.

— Олесю, — почув я схвильований голос тещі з динаміка, — а Денис точно з’їв лише один бутерброд? У нього був майонез? Ти ж знаєш, що о такій пізній годині не варто перевантажувати шлунок, особливо якщо там є майонез!

Олеся подивилася на мене з винуватим, але розуміючим виглядом.

— Мамо, він з’їв лише один, із невеликою кількістю вершкового масла. Нічого страшного, — відповіла вона, але потім додала, як мені здалося, для звіту: — Їв із добрим апетитом, але я йому пояснила, що це не найкращий час для перекусів.

Я відчував, як у мені повільно наростає роздратування. Навіть мій нічний перекус ставав предметом обговорення та контролю.

Стеження Людмили Степанівни простягається навіть на мій гардероб. Вона чудово орієнтується в моєму одязі, тому що моя улюблена дружина детально висвітлює, у чому я сьогодні пішов на роботу.

Ось, наприклад, взимку вона завжди доповідала, чи одягнув я шарф, подарований Людмилою Степанівною. Якщо я виходив без нього, на мене чекав швидкий дзвінок від тещі.

— Денисе, а ти точно взяв той теплий шарф, що я тобі дарувала? — питала вона, коли Олеся передавала мені слухавку. — Сьогодні ж досить холодно, ти ж не хочеш застудитися?

Я мав відповідати, що шарф зі мною, навіть якщо я залишив його в машині.

А влітку ситуація не краща. Людмила Степанівна знає, що я дуже люблю сорочку, яку вона мені колись подарувала.

— Денисе, ти бачив, яка сорочка на ньому сьогодні? — питала вона Олесю, коли ми всі зустрічалися на вихідних. — Йому вона так пасує! Я знала, що йому сподобається!

Через це мені часто доводилося вибирати саме цю сорочку, щоб не засмучувати її та не викликати зайвих запитань.

Крім того, що Людмила Степанівна знає про кожен мій крок, вона ще й обожнює це демонструвати. Вона посміхнеться змовницьки і задасть таке запитання, що мені стає зрозуміло: відпиратися марно, краще підтримати розмову.

— Денисе, — звертається вона до мене, коли ми сидимо за столом, — ти ж минулого тижня казав Олесі, що тобі потрібні нові рукавички для роботи в саду? Ти вже встиг їх придбати?

Я навіть не пам’ятав, що казав про це Олесі, але її посмішка говорила сама за себе: “Я все розповіла, ми все знаємо”. Мені доводилося підтримувати розмову, бо відсутні для повної картини деталі Людмила Степанівна легко добувала у своєї дочки.

Олеся ж справді не бачила в своїх “доповідях” мамі нічого поганого. Людмилі Степанівні навіть не потрібно було нічого випитувати; донька все розповідала без жодного примусу, просто, як вона казала, ділилася, як минув день. І головним персонажем у цих розповідях завжди був я.

— Це ж моя мама, Денисе, — пояснювала мені Олеся. — Ми завжди були близькі. Що ти від мене хочеш? Щоб я приховувала від неї своє життя?

— Ні, я хочу, щоб ти приховувала від неї моє життя! — казав я. — Твоя мама знає про мене більше, ніж я про себе знаю!

І ось стався той вечір, який став останньою краплею. Я прийшов із роботи, ми повечеряли, і я вирішив прийняти душ. Олеся почала прибирати зі столу і паралельно спілкуватися з мамою телефоном.

Коли я вже намочив голову, в душову кабіну пролунав енергійний стукіт. Я здивовано відкрив двері. Олеся стояла з телефоном біля вуха.

— Ти не схопив, часом, знову мій шампунь? — запитала вона, не відриваючи погляду від моїх рук.

Я мовчки показав їй свій власний флакон із чоловічим засобом для миття волосся.

Олеся защебетала в телефон:

— Ні, ні, все нормально, мамо. Дай, думаю, перевірю, а то минулого разу використав майже удвічі більше, ніж я витрачаю на своє волосся!

Двері зачинилися, і я ледве стримав у собі бажання запустити своїм шампунем. Я стояв під водою, і до мене прийшло чітке усвідомлення: вона навіть не помітила, як це було дивно і неповажно — вриватися у ванну під час розмови з матір’ю, щоб перевірити, чи не “перетратив” я її косметичний засіб. Для неї це було рутиною, частиною щоденного звітування.

Вийшовши з душу, я почув, що розмова з Людмилою Степанівною ще не закінчена, і вирішив, що настав час для мого «протоколу». Це призвело до того діалогу, з якого я почав свою розповідь.

Я думав, що моя емоційна реакція налякає Олесю, змусить її замислитися над моїми словами і, головне, над нашими кордонами. Але я помилився.

Слово за слово, ми серйозно посперечалися. Я чітко пояснив, що я почуваюся приниженим і що її постійні доповіді руйнують мій особистий простір і довіру. Вона ж наполягала, що я вигадую проблеми і що це абсолютно нормальна, довірлива розмова між матір’ю та донькою.

— Я люблю тебе, Денисе, але я не можу припинити спілкуватися з мамою! — сказала вона. — Якщо тобі не подобається, що я про тебе говорю, то не роби нічого, що може бути предметом розмови!

— Це абсурд! Ти пропонуєш мені припинити дихати, щоб тобі не було про що говорити? — запитав я тоді.

Ми залишилися кожен при своїй думці.

І ось уже два тижні, коли я приходжу з роботи, Олеся, якщо в цей момент вона була на зв’язку з Людмилою Степанівною, демонстративно, підкреслено закінчує розмову.

Вона протокольно вітається зі мною, а потім так само протокольно накриває вечерю. Жодного теплого слова, жодного невимушеного погляду. Наче між нами пролягла невидима, крижана стіна.

Вчора я запитав її, чи не набридло їй ще ламати цю комедію.

— А що тебе тепер не влаштовує? — хмикнула вона у відповідь. — Ти ж хотів, щоб я не говорила про тебе з мамою. Я не говорю.

Я зрозумів. Довірливі бесіди з Людмилою Степанівною для неї набагато дорожчі за нормальні, відкриті стосунки з чоловіком. Вона, очевидно, отримала у мами підтримку і повну інструкцію, як поводитися в цій “напруженій ситуації”.

Я подивлюся, що буде далі. Якщо нічого не зміниться, нехай продовжує й надалі обговорювати мене з мамою, але вже як свого колишнього чоловіка. Я не збираюся жити в цьому “музеї” під постійним наглядом. Я заслуговую на спокій і право на особисте життя. Хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.