Інша жінка просила мене, аби я покинула чоловіка, аби він нарешті став її, бо він сам не може мене кинути. Я дивилася на цю заміжню жінку і не розуміла, чому вона хоче кинути свого чоловіка і жити з моїм.
— Пані, ви розумієте, якою людиною є мій чоловік? — запитала я, відставляючи чашку з кавою, яка раптом стала гіркою. — Ви послухайте, що я пережила за ці роки.
Я почала їй розказувати, як він не пропускає жодної спідниці. Це було навіть не смішно — це була якась постійна потреба підтвердження своєї чоловічої унікальності. Я розповіла їй про випадок трирічної давнини, коли він «затримався на роботі», а потім я знайшла в його кишені квитанцію з ювелірного магазину на браслет, якого ніколи не бачила.
Розповіла про те, як він на нашому спільному відпочинку примудрявся фліртувати з аніматорами прямо у мене за спиною.
— Ви думаєте, ви особлива? — запитала я її прямо в очі. — Він кожній каже, що дружина — це тягар, що я нездужаю, що я без нього пропаду. Це його казочка. Він не йде не тому, що йому мене шкода, а тому, що йому зручно мати тиху гавань, де завжди попрасовано сорочки, поки він шукає пригоди на стороні.
Жінка, яку звали Ірина, дивилася на мене з якимось дивним викликом.
— Він не такий зі мною, — тихо промовила вона. — Він дарує мені увагу. Мій чоловік… він просто є. А Олег — він цікавий, дотепний, уважний.
— Він цікавий, поки у нього є гроші на квіти для вас, — зауважила я. — А ви знаєте, що ці гроші він бере з нашого спільного бюджету, який я наповнюю на рівні з ним, а іноді й більше? Ви готові до того, що через пів року він почне затримуватися у «справах» уже від вас?
— Ви просто хочете мене залякати, щоб я пішла, — Ірина стиснула кулаки. — Але він сам сказав: «Якби не вона, ми б уже були разом». Подайте на розлучення. Полегшіть йому життя.
Я дивилася на її доглянуті руки, на дорогу обручку. Вона справді була готова зруйнувати свій дім заради людини, яка за десять років нашого шлюбу жодного разу не прийшла додому вчасно в день мого народження.
— Добре, — сказала я, і в цей момент у мене в голові наче щось клацнуло. — Я зроблю це. Я подам на розлучення. Але мені потрібні факти. Я не хочу, щоб він потім ходив за мною і розповідав спільним друзям, яка я істеричка. Скиньте мені все, що у вас є.
— Я зроблю це, — швидко відповіла вона, явно зраділа моїй «поступливості».
Через пів години після того, як вона пішла, мій телефон почав розриватися від сповіщень. Це був потік «доказів».
Десятки фотографій: Олег у ресторанах, Олег на пляжі (куди він нібито їздив у відрядження). І переписки. Боже, ці переписки були справжнім шедевром лицемірства. «Моя єдина», «ти моє повітря», «я рахую хвилини до зустрічі».
Але серед цього всього були й інші скріни. Ірина, мабуть, хотіла показати мені, наскільки він «затребуваний», і скинула мені його переписки з іншими, які він сам їй показував, щоб довести, що він «вибрав її».
Я покликала свою подругу Нату. Ми сиділи на моїй кухні, гортали ці архіви й мовчали.
— Це клініка, — нарешті сказала Ната. — Подивися на дати. Він писав цій Ірині о десятій вечора, а об одинадцятій уже відправляв вірші якійсь Оксані.
— Я знаю, — відповіла я. — І я знаю, що з цим робити. Олег хотів екстриму? Він його отримає.
Я не стала влаштовувати сцен. Наступного дня я пішла до адвоката. Через свою роботу я мала гарні зв’язки, тому процес пішов швидко. Квартира була моєю ще до шлюбу, машину ми продали минулого року, а нову він так і не купив — все спускав на свої «пошуки себе» та поїздки.
Коли я отримала документи, я викликала Олега на розмову.
— Ось, — я поклала папір на стіл. — Ти вільний. Можеш йти до своєї Ірини.
Він спочатку намагався грати роль ображеного.
— Що це? Хто тобі наговорив дурниць? Це все наклепи!
— Олеже, припини, — я розвернула до нього екран планшета з його ж фотографіями. — Твоя Ірина була тут. Вона дуже просила тебе «звільнити». Я виконала її прохання. Речі у передпокої.
Він зблід. Він не чекав, що все буде так просто. Він звик до довгих розмов, до моїх спроб щось змінити, до виправдань.
А тут — випроваджують.
— Але куди я піду прямо зараз? — запитав він, втративши весь свій блиск.
— До неї. Вона ж так на тебе чекає.
Він пішов. А я сіла за стіл і відкрила список контактів, який мені так люб’язно надала Ірина. Там були чоловіки тих жінок, з якими Олег «прощався» заради своєї нової пасії. І чоловік самої Ірини теж був у списку — його було неважко знайти в соцмережах за її прізвищем.
Я створила кілька повідомлень. Коротких. Стриманих.
«Доброго дня. Думаю, вам варто знати, на що витрачає час ваша дружина. Додаю фото та переписки для ознайомлення».
Я натиснула кнопку «Надіслати» кілька разів. Останнім було повідомлення для чоловіка Ірини. У папку для нього я поклала найбільше — включно з тими моментами, де вона розповідала Олегу, який її чоловік «нудний і обмежений».
Минуло кілька тижнів. Я була на роботі, коли зателефонувала Ната.
— Слухай, ти не повіриш. Бачила сьогодні нашого «героя». Стоїть біля метро, виглядає не дуже. Кажуть, Ірину чоловік виставив з хати в той же вечір, як отримав твій «привіт». І ніякого спільного життя у них з Олегом не вийшло. Виявилося, що без твоїх грошей і твоєї квартири Олег не такий вже й романтичний, а Ірині без чоловікового гаманця він взагалі не потрібен.
— Я так і думала, — відповіла я.
— А ще кажуть, що чоловік однієї з тих жінок, Оксани, знайшов Олега біля під’їзду. Була довга і не дуже приємна розмова. Тепер у Олега проблеми не тільки з житлом.
Я закінчила розмову і подивилася у вікно. Весна була в самому розпалі. Сонце світило яскраво, на деревах пробивалася перша зелень. Я відчувала таку легкість, якої не знала вже багато років. У моїй квартирі було тихо. Жодної брехні, жодних чужих парфумів, жодних очікувань.
А ще я відчувала, що зробила правильно з тими повідомленнями.
Бо для всього потрібні двоє, хіба не так? Як би мій чоловік не хотів показатися, але ж були очі, які хотіли його бачити і вуха, які хотіли його слухати. А як ці очі теж були одружені, то хіба я в тому винна?
