Я завжди вважала себе хорошою матір’ю. Мій Олег — мій скарб, єдиний син, якого я ростила сама після того, як чоловік пішов, коли йому було лише п’ять.
Я віддавала йому все: любов, час, сили. І коли він одружився з Мариною, я думала, що вона стане частиною нашої сім’ї, що буде мені як донька. Але, мабуть, я помилялася. Бо як інакше пояснити, чому вона так уперто відмовляється допомогти мені, своїй свекрусі, коли я прошу такої дрібниці — підвезти на ринок чи до подруги?
Той день, коли все почалося, я пам’ятаю, наче вчора. Була субота, дощова й похмура, але я прокинулася з гарним настроєм. Моя подруга Валя запросила мене на чай, щоб обговорити наші дачні справи — ми з нею щороку ділимося розсадою помідорів.
Я зателефонувала Олегу, щоб спитати, чи не могла б Марина мене підвезти. Її нова машина, срібляста, блискуча, стояла під їхнім під’їздом, і я думала, що для неї це не складно — заскочити до мене, забрати й відвезти до Валі. Це ж не важко, правда?
— Олеже, синку, а Марина не могла б мене підвезти до Валі? — спитала я, тримаючи слухавку біля вуха, поки нарізала хліб для сніданку.
— Мам, я поговорю з нею, — відповів він, але я почула в його голосі якусь напругу. — Вона зараз зайнята, але я спитаю.
— Зайнята? — здивувалася я. — А що там такого? Вона ж удома працює, за комп’ютером. Чи їй важко на годинку відірватися?
Олег зітхнув.
— Мам, я поговорю. Не хвилюйся.
Я поклала слухавку й подумала, що, мабуть, Марина знову щось вигадує. Вона завжди така — ввічлива, посміхається, але в очах у неї щось холодне.
Я це помічала ще з першого року їхнього шлюбу. Вона ніколи не була теплою до мене, не такою, як, наприклад, невістка моєї подруги Тамари, яка готова Тамарі небо прихилити, така ввічлива і догідлива. А я ж не так багато прошу! Хіба це злочин — попросити невістку про таку дрібницю?
Коли Олег повернувся додому й розповів мені, що Марина відмовила, я не повірила своїм вухам. Відмовила? Мені? Його матері? Я сиділа у своїй маленькій кухні, тримаючи чашку з чаєм, і відчувала, як усе в мені кипить.
— Як це відмовила? — перепитала я, дивлячись на Олега. Він стояв у дверях, ще в куртці, і виглядав роздратованим.
— Каже, що в неї робота, якісь звіти. Не може, мовляв, сьогодні, — він знизав плечима, але я бачила, що йому самому це не подобається.
— Робота? — я поставила чашку на стіл. — Вона ж удома сидить! Що за робота така, що не можна годину виділити? Я ж не так багато прошу, Олеже! Це ж на ринок чи до подруги. Хіба це так багато?
Олег потер скроні.
— Мам, я з нею поговорю ще раз. Але ти ж знаєш, яка вона буває. Уперта.
— Уперта? — я відчувала, як у мені піднімається образа. — Це не впертість, це неповага! Я для вас стільки робила, Олеже. Пам’ятаєш, як я вам із весіллям допомагала? Як поради твоїй дружині давала коли ви тільки одружились і вона нічого не вміла? А вона тепер не може мене на своїй машині підвезти?
Олег мовчав, але я бачила, що мої слова його зачепили. Він завжди був слухняним сином, моїм захисником. І я знала, що він піде й усе владнає. Бо так правильно. Сім’я — це коли всі один одному допомагають, чи не так?
Наступного дня Олег зателефонував і сказав, що Марина все-таки погодилася мене підвезти. Я зраділа, одягла свою найкращу хустку, взяла сумку з печивом для Валі й чекала біля під’їзду.
Але коли Марина під’їхала, я одразу помітила, що щось не так. Вона не посміхалася, як зазвичай, і навіть не привіталася нормально.
— Доброго дня, Марино, — сказала я, сідаючи на переднє сидіння. — Дякую, що знайшла час.
Вона лише кивнула, не відриваючи очей від дороги.
— Куди їдемо? — її голос був сухий, наче осіннє листя.
— До Валі, на Лесі Українки. Ти ж знаєш, де це, — відповіла я, намагаючись бути привітною. — Там недалеко, хвилин п’ятнадцять.
Вона знову кивнула й увімкнула радіо. Я спробувала завести розмову, щоб якось розрядити напругу.
— Гарна в тебе машина, Марино. Ти молодець, що купила. Я своїм подругам розказала, усі заздрять, що в мене тепер невістка на машині.
Вона різко повернула голову до мене, і я побачила в її очах щось таке, що змусило мене замовкнути.
— Дякую, — сказала вона, але в її голосі не було радості. — Але я купила її не для того, щоб бути таксисткою.
Я оторопіла. Таксисткою? Це вона про мене? Я ж просто попросила підвезти!
— Марино, що ти таке кажеш? — я намагалася говорити спокійно, але в голосі бриніла образа. — Я ж не чужа тобі. Я твоя свекруха. Хіба це погано, що я попросила допомогти?
Вона міцніше стиснула кермо.
— Галино Іванівно, я не проти допомогти. Але ви з якогось дива вирішили, що я ваш особистий водій. У мене є своя робота, свої справи. Я не можу щодня вас возити.
Я відчула, як обличчя запалало. Та я ж просила раз на день, максимум два! Я відкрила рот, щоб відповісти, але вона мене випередила.
— І ще одне, — додала вона, не дивлячись на мене. — Я не хочу чути від Олега, що я «зобов’язана» вас возити. Це моя машина. Я вирішую, куди й коли їхати.
Я не знала, що сказати. Її слова були несправедливими і образливими. Я, літня людина, яка стільки для них зробила, сиджу тут, а вона мені таке говорить? Я відвернулася до вікна, щоб вона не побачила, як у мене тремтять губи.
Коли ми приїхали до Валі, я вийшла з машини, не сказавши ні слова. Марина навіть не запропонувала зачекати чи підвезти мене назад. Вона просто поїхала, залишивши мене стояти під дощем. Я зайшла до Валі, але весь день не могла заспокоїтися. Увечері я зателефонувала Олегу.
— Син, що це за поведінка? — почала я, ледве стримуючи сльози. — Вона мене ледве не вигнала з машини! Сказала, що не таксистка, що не хоче мене возити. Це що, я тепер чужа в цій сім’ї?
Олег зітхнув.
— Мам, я поговорю з нею. Вона просто. Ну, ти ж знаєш, яка вона. У неї свої принципи.
— Принципи? — я підвищила голос. — Яке це має відношення до принципів? Я ж не вимагаю, щоб вона мене на курорти возила! Але ж по місту, Олеже! Хіба це так багато?
— Я поговорю, — повторив він, але я чула, що він сам не впевнений.
Наступні дні були як у тумані. Я намагалася не думати про Марину, але образа не відпускала. Я згадувала, як допомагала їм із весіллям, як вчила невістку готувати, прати і доглядати за чоловіком, як прала Олегові сорочки, коли Марина їх прала не вірно.
І що я отримала натомість? Холодні слова й відмову в такій дрібниці.
Одного вечора Олег прийшов до мене сам. Він виглядав стомленим, під очима залягли тіні.
— Мам, я не знаю, що робити, — сказав він, сідаючи за стіл. — Вона. Вона взагалі не хоче про це говорити. Сказала, що якщо ти ще раз попросиш її підвезти, вона поставить машину на стоянку й не буде нею користуватися.
Я відчула, як усе в мені похололо.
— Як це — не буде користуватися? — перепитала я. — Вона що, серйозно?
Він кивнув.
— Мам, я не знаю, що в неї в голові. Вона каже, що це її машина, її вибір. Що вона не хоче, щоб хтось вирішував за неї.
Я відвернулася до вікна, щоб він не побачив, як у мене тремтять руки. Її машина. Її вибір. А я? А наша сім’я? Хіба ми не разом? Я згадала, як колись мріяла, що в нас буде справжня сім’я — я, Олег, може, колись і невістка якась. Але тепер я бачила, що Марина ніколи не вважала мене частиною цієї сім’ї.
Минуло кілька тижнів, і одного дня я вирішила підти до сина. Провідати його, подивитись, чи у домі порядок, чи є що їсти, чи нормально речі у шафі складено.
Але Перше що я побачила – безлад у домі. Взагалі не прибрано, крихти гори посуду, розкидані речі. Я взялась за голову, до Олега телефоную запитую, що сталось, а той каже, що Марина ця, пішла від нього ще тиждень тому.
— Вона сказала, що це її вибір, — відповів Олег, і в його голосі була така втома, що я відчула, як моє серце стискається. — Мам, я не знаю, що робити. Вона сказала, що й так довго терпіла. Мовляв, я можу тепер жити із тобою, слухати тебе і возити тебе щодня на чай до подруги.
Знаєте, я просто дар мови втратила. Що за невдячна дівчина така. То я її навила всьому, так опікувалась їхньою сім’єю, так допомагала, що не кожна свекруха так буде дбати, а вона після всього посміла сім’ю зруйнувати?
Сидить цілими днями нічого не робить тільки на комп’ютері клацає на кнопки. Важков стати, відвезти мене на ринок, чи до подруги? Робота в неї. От моя мама і корову тримала і в колгоспі працювала і трьох дітей мала і завжди ми були чисті, їсти наварено, речі випрано. А сучасна молодь? Сидить за комп’ютером і називає це роботою. Сміх.
І про що мами дівчат думають. як їх виховують. Ніякої поваги до старших, до чоловіка.
От що це узагалі таке, скажіть мені, га?
Головна картинка ілюстративна.
