fbpx
Історії з життя
Ольга читала і перечитувала рядки вкриті найріднішим почерком. Сльози рікою лились з очей, сил уже не було їх втирати. Так заглибилась у власні переживання, що й не почула тихих кроків Степана. Підійшов, обійняв і ненароком уздрів, що ж саме вона читає

Нарешті вся родина в зборі, усі дружно сидять за одним великим столом. “У чому полягає секрет вашого щасливого 35-річного шлюбу, поділіться. Мамо, ну хіба не було моментів, щоб тебе тато дратував або ж ти тата? Невже ніколи не думали про розлучення?” – поцікавилася донька Варвара. Чоловік із дружиною переглянулися, він встав та обійняв її.

Жінка сиділа, вдивляючись у вікно та чекала. Уже четверта година, скоро має бути. До воріт під’їхала бабуся на велосипеді з великою сумкою, зупинилася, дзвякнула та поїхала собі далі.

Жінка хутко вилетіла з хати та побігла до воріт. Відкрила поштову скриньку, дістала лист. Ось він, нарешті. Сьогодні вранці вона прокинулася з передчуттям, що прийде лист, і таки прийшов. Закрила хвіртку, сіла на лавочці під старим деревом. Такий бентежний момент, аж руки тремтіли. Щоразу, коли отримує лист від нього, її накриває хвилювання.

Відкрила конверт та здивувалася: він був геть тоненьким та маленьким.

«Моя кохана Ольго,

Давно ми не бачилися, давно я не торкався твоїх ніжних рук. Ніяк не можу забути твій запах, він ще досі зі мною. Скільки вже років пролетіло? Дев’ять чи десять? Чесно, вже й не рахую. Пам’ятаю той день, коли ми вперше побачилися. Ніби це було вчора. Ти була така струнка, красива, голубі оченята, перше, що я подумав: хочу з тобою на безлюдний острів, де були б тільки ти і я.

Сталося не так, як гадалося. З’ясувалося, ти маєш чоловіка. Він не став на заваді. Ми закохалися. Я так не хотів, але по-іншому не міг. Пишу цей лист і чітко уявляю твоє обличчя, очі, усмішку. Я і досі не розумію, за що нам це? Хіба ми заслуговуємо на такі випробування долі? Чому? Невже кохання настільки сильне? Якщо бодай комусь розповісти, то й мало хто повірить.

Кожну ніч, як лягаю спати, думаю лише про тебе, що зараз ти могли б бути поруч.

Ольго, дозволь відпустити наше кохання, навіки. Воно може жити у наших душах і тільки там. Можливо, в іншому житті ми знову зустрінемося, і там у нас буде краща доля.

Невдовзі я одружуюсь. Але ти знай, що моя любов навіки належить тобі. Вона тільки твоя.

Зрозумій, мені 32 роки. Я молодий чоловік, який хоче сім’ю, своїх дітей. Все те, що є у тебе. Хочу, якщо у мене буде донька, щоб вона була схожа на тебе: трішки смаглява, із голубими оченятами.

Протягом семи років, кожного дня в моєму житті жила надія, що двері мого будинку відчиняться, і я побачу там тебе. На превеликий жаль, цього не сталося.

Це мій останній лист для тебе. Бувай, кохана пташечко. Прощавай, моя Ольго. Я відпускаю тебе і ти відпусти мене. Щастя тобі з твоїм чоловіком. Він у тебе хороший, тому бережіть та любіть один одного!

Навіки твій Денис».

Ольга сиділа та плакала. Жінка хотіла волати на увесь світ. Невже прийшов день, коли вона повинна відпустити свого коханого Дениса? Але повинна це зробити, заради нього та його щастя. Все-таки у не є свій чоловік, якому дала обітницю.

Степан від самого ранку був сам не свій, ходив по хаті, мов у воду опущений. Насправді, він про це все давно уже здогадувався. П’ять років тому пішов до поштарки та випросив лист, що адресувався його дружині. Так він про все і дізнався. Тоді раз і назавжди вирішив: хай у неї хтось і є, але ж вона тут зі мною.

Колись він хотів розповісти про те, що йому відомо, сказати, що прощає, адже кохає більше життя. Підійшов тихо, жінка не помітила, як він опинився дуже близько, та побачив той лист.

– Моя кохана, — хотів приголубити Ольгу та не зміг. – Як ми так живемо, як дивимось одне одному в очі маючи кожен свою таємницю.

– Чому так рано?

– Ненадовго, забіг, хотілось поговорити…

У відповідь тиша.

– Я більше не можу так, чесно. Досить. Я відпускаю тебе. Можеш іти. За мене не хвилюйся, якось звикну.

– У нього скоро весілля.

– Їдь до нього і нехай одружується з тобою. На його місці я б так і вчинив.

– Степане, не піду я. Якби хотіла цього, то давно уже пішла б. А так буду з тобою. Тебе знаю усе життя, а його лише той тиждень у санаторії і з листів оцих. Я ж тебе кохаю і доньку нашу люблю. Ти прости мене, Степане. Не було між нами нічого, та й не могло тоді бути, не дарма ж я туди на реабілітацію їздила. Просто говорили ми. Мріяли і вирішили що кохаємо. А в нас з тобою негаразди були. Пам’ятаєш? Ледь до розлучення не дійшло. Але ж ми впорались.

– Так чому ти плакала?

– Бо він одружується. Бо матиме власну родину. Плакала усвідомивши наскільки я була не права не відпускаючи стільки літ.

– Зачекай, Оль. Ти про яку доньку говориш? Сказала, що любиш мене і нашу доню. Немає в нас дітей і бути… – не договорив, не дала.

— Буде, Степане, буде. Я не занедужала – це дитя давало знати що вже є, – сказала щасливо втираючи сльози, – це дівчинка. Я відчуваю, що це дівчинка. Давай назвемо її Варварою. Стільки років її чекали, а вона з’явиться тоді, коли найпотрібніша. Вона мудра наша Варвара, дуже мудра.

Степан поглянув на свою Ольгу і ніжно посміхнувся.

— Не було між нами ніколи такого, – донечко, – А якщо і мало б бути, так ти рятувала.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page