fbpx
Історії з життя
Ольга хотіла спитати про дружину, але внутрішній голос підказував, що, швидше за все, Володимир один

Вово, ти там на базу збирався, може, прихопиш і мене? – Володимир почув голос Ольги. Вона запитала обережно, начебто так, про всяк випадок – візьме, не візьме.

— Ну, що за питання, я ж сам запропонував, звісно, поїхали.

На продуктовій базі дешевше; тільки вона знаходиться в іншому кінці міста. На автобусі сумки везти важко, а своєї машини Ольга немає. Натомість у Володимира авто є.

— Ти навіщо цибулю береш? – питає Ольга. — У мене ж дача, я ж тобі обіцяла.

Володимир нерішуче залишає пакет у ящику з цибулею. — А тобі вистачить, якщо ти мені цибулю даси?

— Вистачить! Її повно, поділюся хоч спочатку. А ще у мене в холодильнику, є трохи моркви, та капустину зрізала, — теж візьмеш.

— Гаразд, я в боргу не залишуся, вирішиш копати картоплю, дзвони.

Ольга ховає посмішку, наголошуючи про себе, що хоч сьогодні не буде клопоту із вивезенням урожаю.

– Давай, пакет, – Володимир кладе у багажник два пакети Ольги.

— Ой, ну добре, що з’їздили, вважай, що від ґанку до ґанку. — Сказала жінка.

Вдома віддає чоловікові пакет із овочами, Володимир засоромився.

— Тоді за гроші, — сказав він і потягнувся до кишені.

— Картоплю з моєї дачі теж за гроші вивозитимеш? – суворо запитує Ольга. — Тоді і я за бензин платитиму.

— Ображаєш! Допоможу безкоштовно.

— Ото ж бо. Це у нас взаємодопомога, так би мовити.

— Якщо тобі потрібно буде, привезти щось з дачі, дзвони. Знайду час – допоможу, бо на автобусі багато не вивезеш.

Колись давно Володимир та Ольга навчалися в одній школі та були однокласниками. Це було майже чверть століття тому. Оля була старостою, а Вова – звичайним учнем, навчався середньо. Незрозуміло чому, але обидва терпіти не могли одне одного. Вова наполегливо не сприймав Олю як старосту класу. Її через це, правду кажучи, і за вухом не свербіло. Однак коли заходила мова про якісь урочисті заходи, кисла гримаса Вови її відверто дратувала. Вони могли зіткнутися в словесній перепалці і швидко припинити суперечку, залишаючись кожен при своїй думці.

Після школи обоє «загубилися» одне для одного. І якщо Оля ще продовжувала підтримувати зв’язок із однокласниками і навіть організовувала зустрічі, то Вова на них не з’являвся. Ні, він не ображався, просто не надавав цим зустрічам особливого значення, та й йому бракувало часу.

Зрідка зустрічалися в місті, сухо перекинувшись парою слів, точніше, одним словом: «Привіт».

А цієї весни вони впритул зіткнулися на продуктовій базі. Ольга стояла з важкою сумкою (вона їздила сюди рідко, набирала зазвичай олії та різних круп).

— Мало не знесла мене з ніг! – Володимир від несподіванки здивовано дивився на Ольгу.

— Навіть не збиралася, привіт. Біжу на автобус.

— Ну, то і я вже все. Тебе підвезти?

Ольга не згадувала шкільні чвари, і їй вже давно було байдуже, як він колись до неї ставився. Стільки років минуло, дорослі люди, у самих вже діти.

— Підвези, якщо неважко.

Виявилося, що вони тепер мешкають в одному районі, на автобусі – дві зупинки одна від одної.

Дорогою розмова ненароком зайшла про те, що приготувати. — Ну, тобі простіше, ти ж жінка, швидко придумаєш, а в мене вибір невеликий: напівфабрикати та картопля, бо я не дуже розбираюся в кухарській справі.

Ольга хотіла спитати про дружину, але внутрішній голос підказував, що, швидше за все, Володимир один.

— Сімейне життя вщент, син вже працює, зустрічаємось, спілкуємось. І все.

— А я овдовіла, — зізналася жінка.

І замовкла. Та й що тут скажеш, було видно по обличчю, що ця тема для них обох не надто приємна. Він не лише підвіз її додому, а й виніс важку ношу на п’ятий поверх. Домовились їздити на базу разом. Ольга в боргу не залишилася: купила тканину та пошила кілька кухонних рушників. На подив жінки, Вова прийняв їх з вдячністю.

— Май на увазі, у мене є швейна машинка, штори там чи ще щось, підшию так, що від фабричного не відрізниш.

Вони не мали задушевних посиденьок за чаєм, романтичних розмов, спільних походів у кіно. Була, як казала Ольга, взаємодопомога. Тепер вона вже не турбувалася за дачу, чоловічі руки допоможуть, а вона у відповідь дасть кілька банок кожного виду солінь. А може й більше, бо вирішила, що заготівель трохи збільшить, — є кого почастувати.

Особистим життям одне одного не цікавилися. Просто жили та допомагали один одному, не виявляючи жодних симпатій.

Іра, двоюрідна сестра Ольги, випадково дізналася про помічника, що з’явився.

— І що, ви просто допомагаєте одне одному? І все?

Ольга не зрозуміла, що питання з каверзою.

– Просто допомагаємо.

– І у вас взагалі нічого? – Іра намагалася натякнути на інші стосунки.

Зрештою жінка второпала, про що мова.

— Сподіваюся, я не відлякую від нього «наречених», — посміхнулася вона.

— А якщо в тебе хтось з’явиться? Якому чоловікові сподобається, що ти звертаєшся по допомогу до іншого.

Ольга замислилась.

– От коли з’явиться, тоді й розберуся з Вовою. Та й він, я гадаю, вчинить так само. У нас зараз все по-чесному: допомогли один одному без жодних зобов’язань і на тому спасибі. Це взагалі добре, коли є такий друг, чи товариш.

— Ой, Ольго, як нудно ти живеш! Була б я вільна, давно б закрутила із ним роман, у тебе ж зведені всі мости, залишилося «постелити килимову доріжку».

Ольга згадала шкільні роки, згадала Вову, як він з’явився у них у дев’ятому класі, – вони ніколи раніше не були такі дружні. Він навіть називав її «вискочкою». А Ольга була просто відповідальна, тому її і обрали старостою класу.

Після розмови з Ірою вона замислилася ще більше: а раптом Володимир і справді має жінку, а вона лізе зі своїми проханнями. Але копати картоплю він зголосився сам, й чути не хотів про відмову. Працював бадьоро, як то кажуть, «з вогником». Ольга кілька разів поривалася запитати. Втомлені вони присіли на ганку маленького будиночка, майже хатинки.

— Слухай, Вово, я тут подумала, може комусь не сподобається, що ти мені допомагаєш?

— Кому це може не сподобатися?

— Ну, може якійсь жінці, може в тебе хтось є.

— Нікого в мене немає, тож не хвилюйся. Чи, може, я тобі заважаю? — Він відклав картоплину, яку крутив у руці і повернувся до Ольги.

— Ні що ти! — Вона навіть зраділа. Навіть не думала. І взагалі, ти так мене рятуєш, я така тобі вдячна.

— Олю, давай зійдемося. А краще – одружимося.

Ольга дивилася на купу картоплі, намагаючись збагнути, що це було. Він обійняв її за плечі:

— Ніколи не думав, що спільні побутові справи можуть так зблизити. Чуєш, Олю, може, спробуємо жити разом? Щось мені підказує, що в нас вийде. Чи я тобі ще й досі, починаючи зі школи, не дуже приємний?
І тут вона прийшла до тями:

— Та ти що! Яка школа, це було сто років тому. Та й у мене до тебе не було ніякої неприязні, просто наша підліткова впертість. І взагалі, я про тебе за це літо дізналася більше, ніж за всі ті шкільні роки. — Вона видихнула після полум’яної розмови. Плече Володі було поруч, і вона несміливо схилила на нього свою голову.

Було тепло, пахло осіннім листям, і вони сиділи, не рухаючись, боячись злякати щастя, що ледве намітилося.

Tetyana Viktorova.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page