Вечір був уже пізній, я нарешті вклала спати нашу донечку Софію після цілого дня турбот, і голод просто переміг мене. Я сіла за стіл на кухні, наклала собі повну тарілку ароматного супу, додала гарнір з овочами та м’ясом, і тільки-но взяла виделку, як у дверях з’явилася свекруха Ольга Петрівна.

Вона зупинилася, оглянула мене з голови до ніг, а потім тарілку, і її обличчя скривилося від несхвалення.

— Олено, ти серйозно? Оце все ти плануєш з’їсти зараз, перед сном? Це просто неможливо! Не дивно, що ти досі не можеш повернути собі гарну форму!

Я відклала виделку, відчуваючи, як усе всередині кипить від образи.

— Ольго Петрівно, я цілий день не мала й хвилини спокою з Софією, вона не давала мені навіть сісти. Я голодна, як ніколи! Я на сніданок випила чашку води, навіть не обідала. Це – перший прийом їжі за ввесь день. А я ще й дитину годую.

— Голодна? А хто винен, що ти не стежиш за собою? Я в твої роки після виглядала ідеально. А ти просто дозволяєш собі все підряд!

Тут увійшов Дмитро, мій чоловік, почувши голоси.

— Мамо, що сталося?

— Твій вибір, сину, знову наїдається на ніч! Я просто сказала правду, а вона вже ображається!

Я не витримала:

— Правду? Ви навіть не уявляєте, як мені важко! Замість допомоги — тільки докори!

Дмитро подивився на мене холодно:

— Олено, мама має рацію. Ти справді надто багато дозволяєш собі. Треба ж думати про себе і про нас.

— Про нас? Ти тепер тільки про мою тарілку думаєш, а не про мене як про дружину?

Він зітхнув, повернувшись до матері:

— Бачиш, мамо, вона завжди так реагує…

Я встала, штовхнувши стілець:

— Якщо я для вас тепер тільки проблема тоді треба вирішувати щось і негайно!

До того, як я дізналася про вагітність, моя вага трималася на комфортній позначці, і Дмитро часто жартував із посмішкою: «Ти в мене така струнка, ніби з обкладинки журналу зійшла».

Ці слова завжди зігрівали мене, бо я знала, що він цінує мене такою, якою є. Ми жили в затишній квартирі в Києві, планували майбутнє, мріяли про дитину. Все здавалося ідеальним: робота в офісі, вечірні прогулянки, спільні вечері з улюбленими стравами.

Перші місяці вагітності пройшли майже непомітно для моєї статури. Я почувалася чудово, енергія била ключем, і ми з Дмитром раділи кожному новому дню.

Але десь із четвертого місяця все змінилося. Апетит прокидався раптово й неконтрольовано, ніби хтось інший керував моїм тілом. Я намагалася тримати себе в руках, обирати корисні продукти, але голод перемагав щоразу.

Холодильник став моїм найкращим другом — я відкривала його ночами, коли снилися апетитні страви, і тихенько брала те, що лежало на полицях.
Однієї ночі Дмитро прокинувся від шуму на кухні й знайшов мене з шматком сиру в руках.

— Олено, кохана, ти ж щойно вечеряла гарно. Може, випий води замість цього?

Я кивнула, посміхаючись винувато, але все одно доїла той шматок.

— Вибач, просто не можу стриматися. Це все малюк, мабуть.

Він обійняв мене, поцілував у чоло.

— Нічого страшного, це ж тимчасово. Головне — наша малятко здорове. А після всього ти знову будеш моєю стрункою красунею.

Його слова заспокоювали, і я вірила, що так і буде. Він ставився до моїх нічних походів із розумінням, навіть жартував, що скоро холодильник доведеться наповнювати спеціально для мене.

Коли народилася Софія, наша донечка, радість переповнювала нас обох. Вона була така крихітна, з великими очима, і я відразу відчула себе справжньою мамою.

Звісно, скинути зайве одразу не вдалося — тіло потребувало часу на відновлення. Я вирішила взятися за себе: планувала легкі вправи вдома, обмежувати солодке.

Але з немовлям на руках графік розсипався миттєво. Софія вимагала уваги цілодобово, годування, колихання, прогулянки — все це забирало сили.
Я намагалася дотримуватися харчування, яке підтримувало б годування, бо хотіла, щоб донечка отримувала все найкраще. Дмитро спочатку розумів.

— Не поспішай, Олено. Зараз головне — Софія. Ти ж годуєш її, не можна себе виснажувати.

Але поступово його погляд змінювався. Він уникав мене, посилаючись на втому, а коли я питала прямо, віджартовувався.

Одного вечора, коли я готувала вечерю, він зауважив:

— Може, менше олії в салат? Тобі ж треба думати про фігуру.

— Дмитре, я ще годую Софію. Не можна різко обмежувати.

— Звісно, звісно… Але все ж…

Його слова почали гнітити. Я відчувала, що для нього я вже не та жінка, яку він кохав раніше.

Все загострилося, коли приїхала Ольга Петрівна, мама Дмитра. Вона жила в іншому місті й не могла відвідати нас одразу після пологів. Прибула через кілька місяців, повна енергії, як завжди — струнка, доглянута, з ідеальною зачіскою.

Побачивши мене, вона посміхнулася, але в очах промайнуло щось інше.

— Олено, вітаю з онучкою! Яка вона мила!

— Дякую, Ольго Петрівно. Проходьте, я чаю заварю.

Вона оглянула квартиру, похвалила дитячу кімнату, але про мене мови не було.

Наступного дня Дмитро з мамою пішли в гості до родичів, а я залишилася з Софією. Донечка того дня була неспокійною — плакала, не спала, вимагала рук.

Я бігала з нею цілий день, годувала, співала колискові, але спокій прийшов тільки ввечері, коли вони повернулися.

Я вклала Софію спати й нарешті сіла їсти. Наклала повну тарілку — суп, гарнір, все, що готувала зранку.

Тоді й сталася та розмова на кухні, яку я пам’ятаю слово в слово. Після неї Ольга Петрівна зібрала речі й поїхала наступного ранку, не сказавши на прощання ні слова. Вона була глибоко ображена, а Дмитро підтримав її повністю.

— Олено, ти переборщила з мамою. Вона ж просто турбується.

— Турбується? Вона мене принизила!

— Але в чомусь вона права. Ти справді не стримуєшся і таки повинна подумати про це серйозно.

Через кілька днів після того емоційного напруження в мене зникло молоко. Лікар пояснив, що це часто буває від хвилювань і стресу. Я була розбита — тепер Софія на штучному вигодовуванні, а я звинувачувала в усьому ту ситуацію.

Дмитро тільки розвів руками:

— Хто міг подумати, що все так обернеться…

— Ти й твоя мама! Замість підтримки — тільки тиск!

Після цього він змінився остаточно. Тепер, коли обмежень для годування не було, Дмитро почав активно контролювати мене.

— Олено, давай серйозно. Треба зменшити порції, більше рухатися. Я навіть готовий сидіти з Софією, щоб ти ходила на тренування.

— Ти думаєш, це так просто? З твоїм ставленням у мене взагалі бажання зникає!

Вдома почалася справжня холодна атмосфера. Він заглядав у холодильник, коментував кожну страву.

Одного разу я взяла печиво до чаю, а він підійшов і забрав пачку.

— Досить, Олено. Одна штучка — і вистачить. Ти ж хочеш повернутися до нормальної форми?

— Нормальної? Тобто я зараз для тебе ненормальна?

— Не викривлюй мої слова. Я просто хочу, щоб ти була здоровою і привабливою, як раніше.

— Для кого привабливою? Для тебе? Бо ти вже давно не дивишся на мене !

Він відвернувся, бурмочучи щось про те, що я все драматизую.

Я почувалася самотньою в власному домі. Ольга Петрівна іноді дзвонила синові, і я чула, як він скаржиться їй.

— Мамо, вона не слухає порад. Все стоїть на місці.

А вона, звісно, додавала:

— Я ж казала, Дмитре. Треба було їй одразу взятися за себе. Жінки мусять стежити за зовнішністю, інакше чоловік відвертається.

Їхні розмови боліли найдужче, бо Дмитро завжди погоджувався з матір’ю, ставлячи її думку вище моєї. Він був таким егоїстичним у цьому — думав тільки про свій комфорт, про те, як я маю виглядати поруч із ним, ніби я була аксесуаром, а не коханою людиною.

Щоб якось компенсувати, я почала ходити в магазин частіше. Купувала собі улюблені смаколики й їла їх по дорозі додому, ховаючи обгортки. Це був мій маленький бунт, моя маленька радість у цьому світі.

Одного дня, повернувшись із прогулянки з Софією, я застала Дмитра за перевіркою полиць.

— Олено, знову менше сиру? Ти що, ховаєшся від мене?

— А ти що, поліцейський тепер? Стежиш за кожним моїм шматком?

— Я турбуюся про нашу сім’ю! Якщо ти не змінишся, то.

— То що? Залишиш мене? Бо я не така струнка, як твоя мама в її роки?

Він мовчав, але погляд говорив багато.

Я розумію, що треба взятися за себе — для здоров’я, для впевненості, для Софії. Але з таким ставленням від найближчих людей бажання зникає повністю.

Кохання не повинно залежати від ваги, правда? А в нас усе звелося саме до цього. Дмитро став таким егоїстичним, думаючи тільки про свій ідеал, а не про мої почуття.

Ольга Петрівна — теж, її поради завжди тільки для себе, щоб син був задоволений.

Іноді ночами, коли Софія спить, я сиджу на кухні й думаю: чи потрібна мені от така сім’я? Відколи зовнішнє стало настільки важливим у нашому світі?

Хіба для цього створюються родини? скажіть, зайві 5 кілограмів достатній привід для розлучення і тотального контролю? Особливо тоді, коли твоя дружина стала мамою три місяці тому? А чи то я чогось не розумію?

Головна картинка ілюстративна.