— Романе, ти розумієш, що відбувається? — тихо запитала Оля, щойно двері за Ніною Василівною грюкнули так, що штукатурка мало не обсипалася. — Твоя мама щойно зажадала золотого браслета. Золотого! І це після того, як подарувала мені букет квітів, який, здається, стояв у неї в передпокої три дні.
Роман зніяковіло провів рукою по волоссю:
— Не знаю, що на неї найшло. Вона ніколи раніше нічого подібного не просила.
Оля підійшла до вікна. Внизу Ніна Василівна, випроставши спину й високо піднявши голову, прямувала до автобусної зупинки. Навіть із такого ракурсу було видно, що жінка ображена.
— Катерині син подарував золоту каблучку, а мені потрібен браслет!, — передражнила Оля. — Ром, але ж вона чудово знає, що ми відкладаємо на квартиру. Ми ж рахуємо кожну копійку! Звідки нам узяти грошей на золото? — І знову зобразила голос свекрухи: — «Моєму синові браслет для рідної матері шкода, а чомусь інші сини дарують каблучок і браслетів повно»
Роман підійшов і обійняв дружину за плечі:
— Мама засмутилася. Передзвоню їй увечері, поговорю.
— Який іще золотий браслет? Адже ми ж економимо на квартиру, — Оля ніяк не могла заспокоїтися. Поведінка свекрухи була їй незрозуміла. Адже Ніна Василівна — розумна, ерудована жінка, культурна, усе життя пропрацювала викладачкою, а тепер поводиться, немов якась дитина, ще й грюкає дверима, коли їй відмовляють.
Того вечора Роман марно намагався додзвонитися до мами. Вона не відповідала ні на дзвінки, ні на повідомлення. Наступного дня ситуація повторилася. Минув тиждень, потім другий — і жодного словечка від Ніни Василівни. Оля почала тривожитися:
— А раптом із нею щось трапилося?
Роман лише зітхав:
— Думаю, вона просто ображається і ігнорує нас. Тітка Антоніна бачила її в магазині вчора. Мама явно вирішила нас провчити.
Минув місяць. Ніна Василівна так і не вийшла на зв’язок. Кілька разів Оля хотіла сама поїхати до свекрухи, але Роман заспокоював:
— Дай їй час охолонути. Ти ж знаєш, яка вона горда. Ще зробить вигляд, що нас і не знати хоче.
Поступово Оля стала помічати, що без постійної уваги свекрухи їхнє життя стало спокійнішим. Зникло оте напруження, яке раніше відчувалося за кожного візиту Ніни Василівни.
Не треба було виправдовуватися, чому вони обрали сині штори замість зелених, чи чому Оля на сніданок воліє кашу, а не омлет.
Одного разу, коли вони з Романом дивилися фільм, він раптом сказав:
— Знаєш, а сьогодні мамі виповнилося б шістдесят.
Оля збентежено глянула на нього:
— Як це — «виповнилося б»? Адже з твоєю мамою все гаразд, вона ж жива.
Роман сумно усміхнувся:
— Просто таке враження, наче вона для нас зникла. Вже три місяці не дає знати про себе.
Наступного дня, хвилюючись, Оля вирушила після роботи до свекрухи. Двері ніхто не відчинив. Сусідка, Антоніна Петрівна, повідомила, що Ніна Василівна у від’їзді.
— Уявляєш, люба, вона долучилася до якоїсь тургрупи пенсіонерів, їздить по всій країні, оглядає пам’ятки, відвідує музеї. Я й не думала, що Ніна на таке здатна. Вона ж завжди була така домашня.
Літо промайнуло непомітно. Оля отримала підвищення на роботі, тож вони з Романом ще активніше відкладали гроші на омріяну квартиру.
Іноді Оля згадувала про свекруху й ловила себе на думці: «Може, все ж варто було купити той браслет?» — але потім уявляла, як вони з Романом заходять у власне житло, й заспокоювалася.
У вересні подзвонила Антоніна Петрівна:
— Олю, люба, приїдь до Ніни Василівни. Вона повернулася тиждень тому, але наче сама не своя: сидить удома й нікуди не виходить.
Олю пройняла тривога. Того ж вечора вона пішла до свекрухи. Цього разу двері відчинилися. На порозі стояла Ніна Василівна — схудла, з втомленим поглядом, але все так само пряма й стримана.
— Добрий вечір, Олю, — сухо мовила вона. — Заходь.
У квартирі, як завжди, панував ідеальний порядок. Лише на журнальному столику були розкладені фотографії.
— Як ваші подорожі? — обережно спитала Оля, сідаючи на край дивана.
— Пізнавально, — коротко відповіла свекруха.
Оля помітила серед знімків фото, на якому Ніна Василівна стояла біля високого сивочолого чоловіка. Вони обидвоє усміхалися, а на задньому плані височіли гори.
— Це Віктор Петрович, — раптово уточнила Ніна Василівна, упіймавши погляд невістки. — Ми познайомилися в Івано-Франківську.
В її голосі прозвучало щось особливе, і Оля придивилася до свекрухи уважніше:
— Ця людина була вам небайдужа?
Ніна Василівна зробила паузу, а потім уперше за весь час почала говорити багато й плутано, що було не притаманно їй. Вона розповіла, як Віктор Петрович читав їй вірші під зорями, водив по ресторанах, називав її «шляхетною пані».
— Після того, як не стало Ромчиного батька я й гадки не мала, що можу ще відчути щось подібне, — озирнулася вона на стару світлину з покійним чоловіком. — Але потім Віктор Петрович перестав виходити на зв’язок. Я їздила до нього, тричі! Усе, що мала відкладене, витратила. А він просто зник.
Оля не знала, що сказати. Ця нова, тендітна й ніби зламана Ніна Василівна була зовсім не схожою на впевнену, часом навіть дратівливу свекруху, що вимагала браслета.
— Мама, що? — вигукнув Роман, коли Оля переповіла йому цю історію. — Витратила всі заощадження на незнайомця?
— Не лайся, — заступилася за свекруху Оля. — Вона просто самотня й хотіла трохи щастя.
Натомість Оля запросила Ніну Василівну на вечерю. Та не хотіла йти, та Оля наполягла:
— Ми скучили й дуже потребуємо вашої поради.
Слова про «пораду» зачепили свекруху — вона прийшла, у звичній елегантній сукні, але з ноткою невеселості в очах. Вечеря минула напрочуд тепло, говорили про її подорожі, про підвищення Олі на роботі, про план купівлі квартири. Про Віктора Петровича вона не згадувала, і вони не питали.
Коли Роман вийшов на кухню за десертом, Ніна Василівна раптом узяла Олину руку й сказала:
— Прости мені історію з тим браслетом. Поводилася, як дурненька. Просто хотіла, вразити одну людину.
— Кого саме? — спитала Оля.
Свекруха відвела погляд:
— Та яка різниця. Це не виправдання.
— Ми з Романом не тримаємо зла, — мовила Оля, потискаючи їй долоню.
Поступово їхні стосунки налагодилися. Ніна Василівна дещо змінилася — стала м’якшою, делікатнішою, рідше критикувала «нестачу солі» чи «надмір яскравих кольорів» в одязі невістки.
Іноді розповідала про пам’ятки, які бачила. Про Віктора Петровича не згадувала. Лише раз, залишившись із Олею наодинці, тихо зізналася:
— Я знаю, хто він насправді. Антоніна показала мені газету зі статтею про цього пана.
Оля зітхнула, але Ніна Василівна несподівано спокійно додала:
— Не хвилюйся, я не сумую. Навіть вдячна йому. Він нагадав мені, що я ще жива. Що можу відчувати.
Оля та Роман назбирали потрібну суму на перший внесок за квартиру. Вирішили відсвяткувати одразу дві події й запросили Ніну Василівну.
Свекруха прийшла з великим букетом свіжих тюльпанів і невеличкою коробочкою.
— Це для тебе, Олю, — вона простягнула квіти й коробочку.
Усередині виявився старовинний срібний браслет із дрібними аметистами.
— Це ще від моєї мами залишилося, — пояснила Ніна Василівна. — А вона від своєї отримала. Хочу, щоб він лишився в сім’ї. Можливо, колись і ти передаси його своїй доньці.
Оля розчулилася й міцно обійняла свекруху:
— Дякую вам. Це найкращий подарунок.
Роман із теплою усмішкою спостерігав за ними. Він розумів, що справжня цінність у родині — це не кількість золота, а вміння пробачати, підтримувати й розуміти.
За рік вони справді переїхали у власну квартиру — невеличку двокімнатну в новобудові, яка їм здавалася справжнім палацом. Ніна Василівна допомагала з ремонтом, іноді давала поради, але більше не наполягала, коли бачила, що молоді хочуть інакше.
На новосілля свекруха подарувала їм красиву вазу для тих самих тюльпанів, які стали символом їхніх особливих зустрічей, і книгу про облаштування житла:
— А я от почала відвідувати курси для старшого покоління. Вчуся краще управляти фінансами й займатися домашнім дизайном.
Оля часто поглядала на срібний браслет, який надягала на свята. Він нагадував про все, що вони пережили. Про те, що навіть у найскладніших обставинах можна віднайти взаєморозуміння.
Головна картинка ілюстративна.
