В сорок один рік я з подивом зрозуміла, що не маю подруг. Так, шкільні і університетські залишилися, ми переписуємося і раз в кілька років зустрічаємося. Але такої подруги аби поговорити і на каву піти, і по магазинах – нема.
І це в той період, коли нарешті почуваєш себе вільною, бо діти дорослі, чоловік навчений собі бутерброди робити і вже й час є на все, але подруги під рукою нема.
Олю мені наче Бог послав для того, щоб я нарешті знайшла свою другу однодумницю, хоч вона була на п’ять років від мене молодша, але нам було разом завжди цікаво, навіть закінчували речення одна за одною.
Чоловік спочатку бурчав, що я пропадаю вечорами замість того аби йому борщу наварити, але я насолоджувалася свободою.
І яким було моє здивування, коли чоловік категорично заявив:
– Щоб я цієї Олі у себе вдома не бачив.
– Іване, ти чого?
– Я тобі все сказав. Або я, або вона.
Я нічого не розуміла, до чого тут Оля, вона тільки приїхала в наше місто, я їй тут все показую, думала, навпаки, познайомити її з друзями Івана, бо вона була самотня. Казала, що не може собі знайти нормального чоловіка.
Але я вирішила проігнорувати вимогу Івана і запросила Олю на свій день народження. Якби ж я знала, що буде далі…
Оля прийшла з гарним подарунком, чоловік дивився на неї з-під лоба, а вона була привітна і мила, яка вона й є. Всі Іванові друзі хотіли її проводити додому, а вона дозволяла за собою увиватися.
– Чому ти мене не послухала?, – спитав чоловік.
– Бо ти говориш дурниці. Вона чудова і може навіть вийти заміж за Петра. Він їй ідеально підходить.
Чоловік лише сопів.
А далі на наступний день Оля почала від мене наче втікати. Сказала, що не хоче аби я від неї набралася, бо простила.
А далі взагалі звільнилася.
Мені було сумно без неї, я не хотіла аби моє життя знову повернулося в русло робота і кухня, хотілося ходити в кіно, театр, на концерт, ділитися секретами…
Я ж жінка, а не лише дружина і мама.
І ось отримую я від неї довгого листа. Коли я дочитала до кінця, то слова не могла сказати. Як це так?
Вона почала з того, що вибачалася за те, як повелася багато років тому, бо якби вона знала, якій чудовій людині завдасть неприємностей, то ніколи б так не вчинила.
«Я була молода, а Іван так гарно залицявся, бігав за мною, (він тоді ще був струнким і спритним, не те що зараз). Я піддалася його натиску і між нами було палке кохання, думаю, ти в той час якраз няньчилася з вашим старшим сином, по роках співпадаю. Як подумаю тепер, що ти гляділа вашу дитину, а він в той момент… Але я не знала, що це ти, чудова і добра. Тоді для мене ти була далека дружина, майже безтілесна. Я розумію, що Іван готовий тобі зізнатися, тому хочу сказати й свою правду, щоб він не все спихав на мене, що я його обкрутила і так далі… Мені дуже шкода. Пробач».
Я не мала слів. Показала лист чоловікові і той знову за своє – я ж тебе просив не знатися з нею, бо вона таки свого досягла і хоче зруйнувати нашу родину.
Клянеться, що тоді це був перший і останній раз, коли він таке собі дозволив. І як мені тепер бути?
Забути все і повірити чоловікові?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
