«Ми вінчані!», – з ким би я не говорила, але цю фразу я говорила гордо, адже для мене такий вияв кохання значив набагато більше, ніж якийсь штамп у паспорті. Та й був вже у мене досвід, коли розписалися студентами в РАЦСі і ніякого щастя те мені не принесло.
Не від доброго життя прийшлося мені поїхати на заробітки, щоб забезпечити собі і доньці гідне життя, бо татко мав тільки плани розбагатіти, але працювати геть не хотів.
Я наївна думала, що надихну чоловіка на звершення, далі вирішила, що він не працює і я так само ляжу на дивані та буду серіали живитися. Але ж донька і їсти хоче і треба щось одягнути в садок.
Я пішла на роботу, а далі собі порахувала, що я сама ще доньку прогодую, а от чоловіка – ніяк.
П’ятнадцять років я працювала за кордоном, забезпечила себе і доньку всім, що треба і вирішила нарешті в сорок чотири роки стати щасливою, тим більше, що на горизонті у мене з’явився чудовий чоловік – Ростик.
І він не просто почав заходити, а сказав мені, що надто мене поважає для таких відвідин.
– Олю, я хочу з тобою пишне весілля і хочу сам на нього заробити, але поки я не хочу тебе ображати такими відвідинами, це не порядно. Давай ми візьмемо шлюб перед Богом, бо для мене це дуже багато означає.
Я мало не скакала до неба від радості, бо я росла в релігійній родині і ще тоді, при першому моєму шлюбі, мама казала, що жінка має бути вінчана і саме тому у нас нічого не складається.
– А як ви можете щасливо жити, коли вас Бог не поблагословив?, – казала вона мені.
Тому я радо погодилася на таке і навіть раділа, що нема весілля, бо є ще між нами така трепетність, яка дуже швидко пропадає, коли ти розумієш, що ніхто вже нікуди не дінеться.
Я була дуже щаслива з Ростиком і вже хотіла ближче познайомитися з його родиною, але він казав, що мати його за кордоном, батька він не знає і одинак.
– То мені дуже пощастило з родичами?, – питала я його.
– Все для тебе, – казав він.
Отак ми прожили десь рік, за який я не говорила зі свекрухою, бо вона не любить відеозв’язок, далі у неї робота чи вона відпочиває…
А далі коханий прибіг весь блідий – мама попала в лікарню і треба круглу суму аби її привезти в Україну.
– Вибач, люба, я всі гроші, що заробив віддаю і ще б просив тебе мені допомогти.
– Та нема мови, це ж мама, – відказала я.
Ростик поїхав до мами, а далі у нього вимкнувся телефон і неможливо ні написати йому, ні подзвонити.
Я пробувала якось це все вияснити юридично, але виявилося, що я ніяка не дружина, тому маю повертати гроші, які взяла для його мами.
І знаєте, що дзвіночки ж були, але я така була певна, що людина, яка клянеться перед Богом, то вона щось тай має в серці, має совість, має засторогу від гріха. А тепер виявилося, що це все мала лише я і тепер дуже мені вже дорого це все обійшлося.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
