Я стояла на кухні нашої нової квартири, тримаючи телефон біля вуха, і відчувала, як усе всередині стискається від напруги. Артем щойно повернувся з чергової зустрічі з матір’ю, і його обличчя було похмурим.

– Софійко, – почав він тихо, але з ноткою, яку я вже впізнавала, – мама сказала, що не прийде на наше весілля. Остаточно вирішила.

– Що? – я відклала ложку і повернулася до нього. – Через що цього разу? Знову через квартиру?

– Так, – він уникнув мого погляду. – Вона вважає, що ти спеціально все зробила, щоб відібрати в мене майно. Каже, якщо ми справжня сім’я, то квартира мала б бути спільною. А так… ти ніби показала, що не довіряєш мені.

– Артеме, ти серйозно це повторюєш? – мій голос затремтів. – Я заробляла ці гроші, коли ти був без роботи! Я платила всі внески, я бігала по банках. А тепер твоя мама вирішує, що я якась хитра лисиця, яка хоче все собі забрати?

– Вона просто турбується про мене, – відповів він, і в його тоні вже чулася та сама впертість, яку я помічала останнім часом. – Каже, що ти могла б переоформити хоча б частину на мене. Щоб показати, що ми разом.

– Показати? – я підняла голос, не стримавшись. – А де були ці “разом”, коли я одна тягнула нас обох? Коли ти сидів удома і скаржився на всіх роботодавців? Я чекаю, поки ти нарешті візьмеш відповідальність, а замість того ти дозволяєш матері диктувати, як нам жити!

Він мовчав, дивлячись у підлогу. А я відчула, як сльози навертаються на очі. Це був той момент, коли я зрозуміла: якщо він обере її сторону, то наше майбутнє під великим питанням.

Мене звати Софія, і я розповідаю це все від себе, бо це моє життя, мої переживання, мої радощі й розчарування. Я виросла в звичайній родині в невеликому містечку на Черкащині.

Мама, Ольга, багато років пропрацювала за кордоном, щоб ми могли мати хоч трохи кращий рівень життя. Вона виїжджала до Польщі, потім до Чехії, збирала кожну зайву копійку і надсилала додому.

Тато залишався з нами, працював на місцевому заводі, але його зарплати ледь вистачало на комуналку та їжу. Ми з братом звикли до того, що все планується наперед: жодних зайвих витрат, жодних примх.

Мама часто телефонувала ввечері, її голос у слухавці був втомленим, але завжди теплим.

– Софійко, доню, як справи в школі? – питала вона.

– Добре, мамо. А ти як? Коли додому?

– Скоро, дитино. Ще трошки потерплю, і приїду. Куплю тобі те плаття, про яке ти мріяла.

Але “скоро” розтягувалося на місяці. Вона поверталася на кілька тижнів, обіймала нас міцно, готувала улюблені страви, а потім знову їхала. Я розуміла її: вдома роботи для неї не було, а там вона могла заробити в рази більше.

Завдяки її роботі ми не мали такої бідності, як деякі сусіди, і я змогла вступити до університету в Києві на фармацевтичний факультет.

У студентські роки я жила в гуртожитку. Одного разу на лекції я познайомилася з Артемом. Він був з іншого факультету, вивчав менеджмент. Високий, усміхнений, з гарним почуттям гумору. Ми почали спілкуватися, ходити на прогулянки парком, ділитися бутербродами.

– Софія, ти така серйозна завжди, – сміявся він. – Розслабся, життя ж прекрасне!

– Легко тобі казати, – відповідала я. – У тебе батьки в місті, а я тут одна.

Він запрошує мене на каву, платить за нас обох. Поступово ми стали парою. Після кількох місяців зустрічей Артем запропонував знімати квартиру разом.

– Так дешевше вийде, – переконував він. – І разом веселіше.

Я погодилася. Спочатку все було романтично: спільні вечері, прогулянки, мрії про майбутнє. Але реальність швидко наздогнала. Ми обоє були студентами, підробляли де могли – я в аптеці на вихідних, він рознощиком листівок. Грошей вистачало тільки на оренду та базові продукти. Іноді вечеряли просто хлібом з чаєм.

– Артеме, може, відкладемо весілля? – запропонувала я одного вечора, коли ми рахували копійки до зарплати.

– Звичайно, люба. Не поспішаймо. Головне – ми разом.

Ми мріяли про гарне свято, але розуміли: зараз це неможливо. Мама надсилала гроші з-за кордону, але я не хотіла її обтяжувати більше.
Після випуску все змінилося на краще.

Артем одразу знайшов посаду в великій компанії – менеджера з продажу. Зарплата була солідною, ми зітхнули з полегшенням.

– Бачиш, Софійко, тепер усе буде по-іншому! – радів він. – Накопичимо на весілля за рік!

Я працювала фармацевтом у мережі аптек, зарплата середня, але стабільна. Ми почали відкладати, планувати. Купили нові меблі в квартиру, навіть поїхали на відпочинок до Карпат.

Але раптом у Артема почалися непорозуміння з керівництвом. Він приходив додому засмучений.

– Вони там усі проти мене, – скаржився він. – Не цінують хороших працівників.

Я підтримувала:

– Не переймайся, дорогий. Знайдеш краще.

Але ситуація погіршувалася. Зрештою його попросили звільнитися. Він шукав нову роботу місяцями, надсилав резюме, ходив на співбесіди. А я тим часом отримала підвищення – стала завідувачкою аптеки. Тепер я заробляла більше, платила за все.

– Артеме, мама сказала, що допоможе. Давай візьмемо кредит на квартиру? – запропонувала я одного дня. – Ціни ростуть, оренда дарма йде.

– Добре, – погодився він. – Але зараз я не можу внести багато.

Документи оформили на мене, бо мої доходи були стабільними, а він офіційно безробітний. Ми знайшли гарну двокімнатну в новобудові, внесли перший внесок з маминих накопичень.

Коли я розповіла про це його матері, пані Оксані, вона одразу відреагувала негативно. Вона жила в сусідньому районі, часто дзвонила сину.

– Артемчику, як це так? – почула я її голос у телефоні, коли він поставив на гучний зв’язок. – Квартира тільки на неї? А ти де? Ти ж чоловік у сім’ї!

– Мамо, зараз так вийшло, – виправдовувався він.

– Ні, це неправильно! Вона мала б подумати про тебе. Якщо ви разом, то все спільне. А так… ніби ти в неї на утриманні.

Я не стерпіла:

– Пані Оксано, вибачте, але мама заробила ці гроші. Кредит на мені повністю. Артем тоді не працював, банк не прийняв би його доходи.

– Оце так! – обурилася вона. – А хто винен, що він не працював? Ти мала б почекати, поки він знайде!

Артем спочатку мене захищав:

– Мамо, не втручайся. Це наше рішення.

Але з часом я помітила зміни. Він почав повторювати її слова.

– Софія, може, переоформимо квартиру на нас обох? – запропонував він одного вечора.

– Зараз? Банк не дозволить без доплат. І взагалі, чому раптом?

– Щоб мама не переживала. Вона каже, що ти мені не довіряєш.

– Артеме, це абсурд! Я тобі довіряю, але майно – це інше. Мама внесла велику суму на перший внесок, я вношу гроші щомісячно зі своєї зарплатні. Ти не працюєш. То скажи мені де твоя частка у грошах, чи ти тільки хочеш власником бути без внесків?

Він образився, пішов спати в іншу кімнату. На новосілля я запросила його батьків.

– Приїдьте, подивіться, як ми облаштувалися, – просила я по телефону пані Оксану.

– Ні, донечко, не вийде, – відповіла вона солодко, але твердо. – Поки все не по-справжньому, ми не приїдемо. Квартира не ваша спільна – то й новосілля не сімейне.

Артем тоді ще тримався моєї сторони:

– Мамо, це вже занадто.

Але поступово її слова отруювали наші стосунки. Вона дзвонила йому щодня, скаржилася, як я “відбираю” у нього майбутнє, як ставлю себе вище.
Одного разу ми сиділи за вечерею, і він раптом сказав:

– Софія, мама права. Ти могла б зробити інакше. Показати, що ми команда.

– Команда? – я відклала виделку. – А де була команда, коли я одна платила за все? Коли ти відмовлявся від пропозицій роботи, бо “не престижно”?

– Я шукав гідне місце!

– А я чекала, працювала на двох. Тепер твоя мама робить з мене ворога, а ти їй віриш.

Ми посперечалися довго. Він звинувачував мене в егоїзмі, я його – в слабкості.

Мама моя, Ольга, коли дізналася, підтримала мене.

– Доню, ти молодець, що все на себе взяла, – казала вона по телефону з-за кордону. – Я теж так робила все життя. Чоловіки іноді не розуміють, як важко нам.

Але найболючіше було, коли Артем оголосив про весілля, але додав:

– Мама не прийде. Каже, поки ти не переоформиш квартиру, вона не благословить нас.

Я плакала ночами. Як так? Я любила його, планувала життя разом, а тепер його мати руйнує все через майно. Вона була такою егоїстичною: думала тільки про “свого синочка”, ніби він дитина, а не дорослий чоловік.

Не хотіла бачити, як я підтримувала його в скрутні часи, тільки шукала, де я “помилилася”.

Зрештою ми одружилися тихо, без її присутності. Артем мучився, дзвонив їй, просив, але вона стояла на своєму.

– Якщо вона така вперта, то хай, – сказала я йому. – Але ти обери: або ми будуємо своє життя, або ти назавжди під її впливом.

Він обіцяв змінитися. Минув рік, ніякої роботи він так і не знайшов, лиш тимчасові підробітки були. Приходив роздратований, почав дорікати за те, що я пізно приходжу із роботи, що не готую так. як він мріє.

Зрештою, ми таки розлучились. І сміхі і сльози бо мій колишній нині через адвокатів намагається домогтись від мене виплати частки за квартиру. Мовляв, ми вже були парою коли ту квартиру я придбала.

Головна картинка ілюстративна