Я і мій чоловіком — звичайнісінькі сільські мешканці, усе життя пораємося на землі. Мешкаємо у райцентрі, маємо власну садибу з клаптем городу і садком, чимало свійської живності…
Сім років назад віддали дочку заміж. Зять заробляє достатньо, тож Олена не працює: піклується про чоловіка, п’ятирічного синочка, доглядає господарство. Живуть молоді у власній хаті на сусідній вулиці. Онук Славко любить приходити до нас у гості. Ладен день і ніч із дідом вовтузитись у гаражі, де стоять мотоцикл та «Жигулі». Дуже любить техніку. Щоправда, зять сердиться, коли бачить Славка із забрудненими в мастилі руками. Спочатку гадала — від того, що Віталій такий чепурун, але нещодавно з’ясувалося, що річ в іншому.
Прийшла якось до них у гості. Бачу, Славко сидить за столом похнюплений, а поруч Віталій — сердитий, як хмара.
— Нічого не запам’ятовує, — завівся, — Олена двічі на тиждень водить його на англійську, такі гроші платимо, а все дарма. І в кого він такий удався?
При цьому зять так на мене глянув, що відповідь на це запитання напрошувалась сама собою.
—То, може, не варто силоміць «загодовувати» дитину чужою мовою у такому ранньому віці? — пробую розрядити обстановку.
— Ви, Єфросиніє Федотівно, просто не розумієте, що без знання мов успіху в житті не досягти.
— Звичайно, іноземну мову треба вчити, — кажу примирливо я. — Але, можливо, у нього хист до технічних дисциплін. Навіщо примусом втовкмачувати в голову те, до чого душа не лежить?
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
— Краще хай із вашими курми у гаражі цілі дні гайки крутить? — закипів зять. — Чудова перспектива. Чиїсь онуки із закордонних відряджень не вилазитимуть, із вишуканим товариством спілкуватимуться, а ваш буде слюсарем горбатитись. Такого майбутнього ви йому бажаєте?
Зрозуміла я: дочка з чоловіком взялися ліпити зі Славка дипломата. І виховують його, керуючись не тим, що Бог дав дитині, а тим, що вони собі вимріяли. А Славко не хоче мови вчити, його до дідового мотоцикла тягне.
Ось і міркую собі: якби підтримати захоплення онука, може, став би у майбутньому хорошим інженером-конструктором. Любив би свою роботу і був щасливий у професії. Чим погано? Однак між батьками і реальним сином стоїть син вимріяний. Чи виправдає він батьківські сподівання? Чи не стане «невдячною» дитиною?
Нині для нащадків платоспроможних і амбітних батьків створено різні «академії для дошкільнят», «освітньо-інноваційні центри» тощо. Є кілька таких і у нас в райцентрі. Так, на сусідній вулиці живе п’ятирічний Сергійко. Він молодший за нашого Славка на три місяці. Днями зустріла його маму.
— Наш Сергійко, — радо повідомила вона мені, — вже навчається у спеціальній школі. В ній за інтенсивним методом діти опановують програму початкових класів…
Але ж діти набувають знань і в звичайному дитсадку, який Сергійко також відвідує. Але чомусь його додатково тричі на тиждень увечері(!) возять на заняття до спецшколи.
— Сергію не потрібно буде йти до першого класу, — пояснює мені його мама. — Приймуть відразу в другий чи й третій. А там, може, ще якийсь клас перескочимо.
Думаю, от закінчить хлопець школу в 15 років. І що? В ім’я чого, власне, стрибати через голови ровесників? Заради самозадоволення, престижу батьків?
Я не проти всебічного розвитку дитини з раннього віку. Але хочу, щоб це її не гнітило, щоб відповідало бажанням та здібностям. Талант не притягнеш за вуха, його силоміць не виховаєш. Треба просто любити рідне дитя, а не якийсь придуманий ідеал.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Автор – Єфросинія ВИШЕНСЬКА. м. Олександрія Кіровоградської області.
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
За матеріалами – Вербиченька.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
