Ось той вечір, коли все змінилося. Ми сиділи за святковим столом, я, мій чоловік Петро і наш син Артем. Артем щойно розповів про пропозиції від компаній, і ми раділи. Але потім він сказав про квартиру.
— Мамо, тату, я вирішив узяти пропозицію від тієї великої IT-компанії. Там добра посада, спеціаліст з маркетингу. Але є одна річ. Мені потрібне власне житло. Окрема квартира. Не можу ж я, працюючи на такій роботі, жити з батьками. Колеги подумають, що я ще не самостійний.
Я подивилася на Петра. Він відставив келих і глянув на сина прямо.
— Артеме, ти серйозно? Ми з мамою стільки років підтримували тебе в університеті, економили на всьому, щоб ти міг вчитися спокійно. А тепер ти хочеш, щоб ми продали нашу квартиру, розміняли її, і ми з мамою тулилися в маленькій, аби тобі було зручно?
— Тату, я не прошу продавати вашу! Але допоможіть мені з окремою. Це ж для моєї кар’єри важливо. Імідж, розумієте?
— Імідж? А ти хоч раз подумав, як ми жили ці роки? Ти вчився, ми працювали. Інші студенти підробляли, щоб не залежати, а ти — тільки навчання. І тепер, щойно диплом у руках, вже вимагаєш окреме житло? Ні, сину. Якщо хочеш самостійності — починай з себе. Шукай варіанти, бери позику в банку, як дорослі люди роблять. Ти ж тепер дипломований фахівець!
Артем почервонів, відсунув тарілку.
— Ви мене не розумієте! Я думав, ви допоможете. А ви як завжди… Добре, ясно.
Він встав і пішов до своєї кімнати. Ми з Петром сиділи мовчки. Святковий вечір закінчився.
Це сталося нещодавно. Наш Артем щойно завершив навчання в технічному університеті. Він обрав платне відділення, бо хотів саме ту спеціальність. Ми з Петром не заперечували. Я працюю бухгалтером у невеликій фірмі, Петро — інженером на заводі. Ми не багаті, але вирішили: дамо синові шанс на добру освіту, яка відкриє двері до кращого життя.
Ці роки ми жили скромно. Відмовлялися від поїздок, нових речей, навіть від деяких продуктів дорожчих. Головне — оплата за навчання. Артем знав про це, але не скаржився. Він старанно вчився, іноді допомагав по дому, але підробітку не шукав. Казав: “Краще зосередитися на навчанні, щоб не втратити стипендію чи місце”.
Я пам’ятаю, як ми з Петром обговорювали це ввечері на кухні.
— Петре, може, Артемові варто підробити влітку? Багато студентів так роблять.
— Ні, Олено. Нехай вчиться він курси знайшов інші відпочиватимуть а він буде вчитись. Ми впораємося. Головне, щоб він отримав диплом і знайшов добру роботу.
І ми впоралися. Артем захистив диплом на відмінно. Приніс його додому, усміхнений.
— Мамо, тату, все! Я вільний. І знаєте, ще під час захисту до мене підійшли представники з трьох компаній. Запропонували посади. Одна — навіть з перспективою.
Ми обійняли його. Петро дістав пляшку доброго ігристого, яке зберігав для особливої нагоди.
— За нашого сина! За його успіх!
Ми чокнулися, посміхалися. Артем розповідав про компанії, про проекти, в яких міг би брати участь.
— Одна фірма займається великими онлайн-кампаніями, інша — розробкою софту для бізнесу. Я думаю взяти ту, де більше можливостей для зростання.
Я була така щаслива. Думала: ось воно, винагорода за всі зусилля.
Але потім все змінилося. Після кількох ковтків Артем відкашлявся і сказав:
— Є ще одна важлива річ. Я думаю про окреме житло.
Я здивувалася.
— Артеме, чому так раптом? Ти ж завжди жив з нами, і все було добре.
— Мамо, я тепер дорослий фахівець. На новій роботі колеги будуть старші, досвідчені. Якщо дізнаються, що я живу з батьками, можуть не сприймати серйозно. Та й зручно мати свій простір. Для зустрічей, для роботи вдома без зайвого шуму.
Петро нахмурився.
— І як ти уявляєш це? Ми тобі купимо квартиру?
— Ну, не обов’язково купувати. Можна допомогти з першим внеском чи щось. Або розміняти нашу.
Я втрутилася, намагаючись пом’якшити.
— Артеме, може, спочатку орендувати щось? Є багато варіантів недорогих кімнат чи маленьких квартир. Ми могли б допомогти з оплатою перші місяці, поки ти станеш на ноги.
— Оренда? Мамо, це ж гроші на вітер. Краще мати своє. І колеги точно поважатимуть, якщо в мене власне житло.
Петро не витримав.
— Слухай, сину. Ти думаєш, квартири з неба падають? Ми з мамою працюємо все життя, щоб мати цю двокімнатну. Економили, відмовляли собі. А ти щойно закінчив університет і вже хочеш окремо? Де твоя ініціатива?
Артем ображений відповів:
— Ініціатива? Я вчився, як ви просили! Не відволікався на підробітки. А тепер, коли я можу заробляти, ви відмовляєте в допомозі?
— Допомога — це одне, а вимагати, щоб ми поступались своїм комфортом, житлом у яке вклали роки праці і сил — інше. Якщо хочеш незалежності, починай її будувати сам. Банки дають позики молодим фахівцям. Іди, оформлюй. Ми можемо порадити, але не більше.
Розмова загострилася. Артем звинувачував нас у тому, що ми не віримо в нього. Ми з Петром намагалися пояснити, що доросле життя — це відповідальність.
Після того вечора Артем став замкнутим. Відповідає коротко, уникає довгих розмов. Ми з Петром теж переживаємо. Я намагаюся говорити з ним м’яко.
Одного разу ввечері я зайшла до його кімнати.
— Артеме, давай поговоримо спокійно. Ми з татом не проти твоєї незалежності. Просто хочемо, щоб ти розумів реальність.
— Мамо, ви думаєте, я невдячний? Я ціную все, що ви зробили. Але мені соромно перед майбутніми колегами.
— Соромно? За те, що маєш люблячих батьків?
Син вийшов гупнувши дверима так, що шпаклівка посипалась. Образився неймовірно, бо ж ми його не підтримали вкотре.
Працює Артем уже три місяці, видно дуже гарно зароблляє, бо й речі нові має і комп’ютер оновив. Але ми про те не знаємо, бо син воліє із нами не розмовляти і взагалі не перетинатись навіть у спільному просторі.
Пробую із ним поговорити, ніби не чує. ніби я тінь безсловесно, просто виходить із кімнати, навіть реакції ніякої не має. От просто після нашої відмови ми для сина зникли і все.
Чоловік на межі. Сказав. що якщо і далі так буде він сина узагалі знати і бачити не хоче. Пропонує нашу єдину дитину виставити із дому, вигнати на власний хліб.
Поки мені вдається домовитись якось. Прошу почекати, прошу заспокоїтись і бути мудрішим. Але вже й у самої в голові: а що як ми не праві. Чого ми тримаємось за ці стіни бетонні якщо маємо шанс допомогти сину?
Ну так, можливо умови у нас будуть скромніші, але нам навіщо двом більше житло. Є однокімнатні бюджетні у старих будинках на 20 квадратів. Можемо якось звикнути, а от син матиме своє житло.
Просто за голову тримаюсь і не розумію як бути далі. Ми не праві? Повинні сину допомогти?
Головна картинка ілюстративна.
