— Оксана, це що, чай з-під крана після миття посуду?
— Ти серйозно? — Олена скривила губи в такій брезливій гримасі, ніби я щойно поставила перед нею не чай, а воду із калюжі. — Я ж просила щось пристойне, а не цю… коричневу воду.
— Це «Гірський Жасмин», — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Твій улюблений. Я спеціально вчора їздила в спеціалізований магазин, щоб узяти саме його.
— Був улюблений, поки я не навчилася розрізняти сорти й поважати власний смак, — вона театрально зітхнула й відсунула чашку так різко, що чай мало не вихлюпнувся на білу скатертину. — Ти хоч розумієш, що жасмин у дешевих сумішах просто маскує низьку якість листа? Це чай для тих, хто не відчуває різниці.
Вона витягла з маленької сумочки-пудрениці (яка коштувала дорожче, ніж уся моя кухонна техніка разом узята) акуратний матовий пакетик з японськими ієрогліфами та золотим тисненням.
— Ось. Дивись і вчись. Це «Світанок над Фудзі». Збирають тільки вручну, у перші п’ятнадцять хвилин після сходу сонця, у конкретний день року. Дівчата до 18 років, босі, в білих кімоно. Один раз на рік.
Мій чоловік Андрій, її рідний брат, мовчки дивився у свою тарілку з котлетами й картоплею, намагаючись стати невидимим.
Він давно зрозумів: сперечатися з Оленою — це як намагатися зупинити ураган кухонною ганчіркою.
— Завари, будь ласка. Але тільки не окропом! — вона простягнула мені пакет двома пальцями, ніби передавала старовинну ікону. — Вода 82–83 градуси. Чашка — порцеляна, тонкостінна. Інакше весь аромат загубиться.
— Зараз усе зроблю, — сказала я крізь зуби й забрала «світанок».
Поки я йшла на кухню, в голові гуділо: «дівчата до 18», «перші п’ятнадцять хвилин», «білі кімоно»… У моєму домі. За моїм столом.
Я відкрила пакет. Пальці тремтіли. Різкий рух — і вся дорогоцінна вмістимість вислизнула й гупнулася просто в миску, де відмокала чавунна сковорідка з учорашніми оладками.
Вода була ще теплою, з залишками засохлої олії й піни від засобу для миття.
Через секунду я вже витягла пакет, але було запізно. Листя моментально стало бурою кашею з запахом старої сковорідки.
Я стояла й дивилася на цю катастрофу. Олена мене не просто з’їсть. Вона перетворить цей випадок на сімейну легенду, яку розповідатиме ще моїм онукам: «А пам’ятаєш, як Оксана втопила мій колекційний чай?»
Треба було рятуватися.
Погляд упав на кут кухні, де стояв новий дідух — той, що я вчора купила на базарі в баби Галі за копійки.
Сухі, золотисто-коричневі стебла, акуратні, запах сухого літа й сонячного пилу.
Ідея народилася за півсекунди.
Я взяла ножиці. Руки вже не тремтіли.
Чик-чик-чик.
Дрібно нарізані шматочки стебел лягли в чайник дуже переконливо. Для кольору кинула трошки сушеної липи й одну гілочку материнки, яка валялася в коробці з травами. Залила водою, почекавала, поки трохи охолоне після кипіння.
Вийшло насичено-жовте, з легким бурштиновим відливом. Запах пішов… особливий. Пахло сухим старою коморою, трохи сіном і сонцем.
— Оксана, ти там чай вариш чи вариш варення? — долинуло з кімнати роздратоване питання Олени.
— Даю воді дійти до потрібної температури, щоб не зіпсувати весь букет! — крикнула я у відповідь, акуратно помішуючи ложкою.
Налила в найкращу чашку з нашого весільного сервізу (ту, що Олена завжди називала «раритетним шиком») і понесла.
— Прошу. Твій «Світанок над Фудзі».
Олена взяла чашку з виразом людини, яка нарешті отримала належне. Андрій завмер із виделкою в руці.
Вона піднесла чашку до обличчя, заплющила очі й зробила довгий вдих.
— М-м-м-м… — протягнула вона. — Відчуваєш, Андрію? Це не пахне пакетиком. Це земля. Це сонце. Це глибина.
— Відчуваю, — тихо відповів чоловік і швидко сховав обличчя за серветкою.
— Дуже виражені трав’яні ноти, легка солодкувата терпкість, деревна основа… — вона зробила ковток, покатала рідину в роті, ніби професійна дегустаторка. — Божественно. Яка глибина. Яка порода!
Андрій почав кашляти — дуже сильно й дуже неприродно. Його плечі тряслися.
— Тобі погано? — здивовано глянула Олена.
— Ні… просто… дуже яскравий смак, — прохрипів він, червоніючи. — Прямо дитинство згадалося…
— Ну ще б, це ж не дачні чаї, — поблажливо кивнула вона й допила чашку. — Налий ще, Оксана. Дуже тонізує. Навіть дихати легше стало.
Я сходила на кухню ще тричі. Мій дідух помітно облисів з одного боку.
До кінця вечора Олена стала дивно доброю, розслабленою й навіть похвалила мої страви
— Знаєш що, Оксанко, — сказала вона вже в передпокої, надягаючи пальто, — я була до тебе несправедлива. Ти вмієш, коли захочеш.
— Дякую, — тихо відповіла я.
— Слухай… — вона раптом перейшла на шепіт і схопила мене за руку. — У моєї начальниці через два дні день народження. Вона божеволіє на рідкісних чаях. У неї ціла колекція. Я хочу зробити їй дуже сильний подарунок. У тебе ще є цей сорт?
Я відчула, як усередині все завмерло від несподіваного повороту.
— Є трохи, — обережно сказала я.
— Продай мені, будь ласка. Я заплачу добре. Дуже потрібно її вразити, бо саме зараз вирішуються питання з підвищенням.
— Олено, це ж подарунок… як я можу брати гроші з родини?
— Та ну, не вигадуй. Це чесна угода. Я розумію ціну таким речам. Давай так: я тобі віддам чималі гроші за ексклюзивність і за швидкість. Мені дуже треба.
Я зробила вигляд, що вагаюсь.
— Добре. Тільки заради тебе.
Повернулася на кухню, дістала щільний крафтовий пакет, в якому раніше були горіхи. Ще раз пройшлася ножицями по дідуху, додала трохи сушеної м’яти й трошки звіробою для аромату.
— Ось. Це «Зимовий Світанок, колекційний збір». Скажи, що дуже рідкісний, і заварювати треба довго, щоб стебла повністю віддали силу.
Олена простягла мені гроші, швидко чмокнула повітря біля щоки й полетіла, міцно притискаючи пакет до себе.
Коли двері зачинилися, Андрій просто сповз по стіні від сміху.
— Ти ненормальна, — видихнув він. — Ти напоїла мою сестру віником. І ще продала їй продовження!
— Вона ж сама сказала, що відчуває «глибину» й «породу». Я просто дала те, що їй так сильно сподобалося.
Минуло десять днів. Олена не дзвонила. У сімейному чаті стояла моторошна тиша.
А потім був недільний обід у свекрухи.
Олена сиділа за столом без макіяжу, без укладки, бліда й зла.
— Що з тобою, доню? — заметушилася мама.
Олена повільно підняла на мене погляд, у якому змішалися приниження, лють і сльози.
— Мене звільнили, — тихо сказала вона.
Андрій мало не подавився гречкою.
— Через чай, — додала вона.
У мене похололи пальці на ногах.
— Я принесла їй цей чай. Красиво запакувала, розповіла всю історію — дівчата на світанку, білі кімоно, один день на рік. Ми зібралися в кабінеті, відкрили… вона зробила ковток і… викинула все в раковину.
— Чому? — видихнув Андрій.
— Бо вона виросла в селі на Полтавщині! — голос Олени зірвався. — Сказала що я їй звичайний збір трав продала.
За столом запала тиша.
— Вона висипала все на стіл… — продовжувала Олена, ковтаючи сльози. — І там були шматочки звичайних польових трав.
— Вона сказала, що це образа. Що я зарозуміла й вважаю, ніби можу годувати її соломою замість чаю. І підписала наказ того ж дня.
Олена закрила обличчя руками. Плечі здригалися.
— Десять років роботи… через якийсь чай…
Вона раптом різко підняла голову й подивилася прямо на мене.
— Оксана. Ти знала? Тебе обманули в магазині?
Усі повернулися до мене. Андрій сидів багряний і дивився в стіл.
Я спокійно поклала виделку, подивилася їй в очі й дуже тихо сказала:
— Ти ж сама сказала, що відчуваєш «глибину», «деревні ноти», «породу». Ти вчила мене, як правильно заварювати. Ти просила ще й ще. Я просто дала тобі те, що тобі так сильно сподобалося.
— Але там була мотузка!
— Значить, це особлива ферментація. Зараз у Японії таке роблять — додають натуральні рослинні волокна для глибини смаку.
Олена відкрила рот. І закрила.
Вона згадала, як заплющувала очі від насолоди й розповідала про «світанок над Фудзі».
Якщо вона зараз почне казати, що це був звичайних дідух із польових квітів і трав, — вона назавжди стане в очах родини людиною, яка не відрізнила віник від дорогого чаю.
Її гордість не дозволила.
— Мабуть… — прошептала вона, опускаючи погляд. — Мабуть, це була бракована партія. Постачальники зараз зовсім… втратили совість.
Вона не стала мене звинувачувати.
Я відчула, як усередині нарешті запанувала тиша.
— Буває, — м’яко сказала я. — Головне, що ти тепер краще розумієш справжні відтінки смаку. А справжній досвід завжди дорого коштує.
Гроші, які вона мені дала, досі лежали в маленькій скриньці в спальні. Я вже вирішила, що куплю на них гарний електричний чайник з точним регулятором температури.
А Оксана більше мене не повчала. Ні як жити, ні як чаї варити. Знайшла іншу роботу ще кращу. Там у них тепер не чай, а кава у ціні. Тому вона вже у елітних сортах кави стала експертом.
Зі мною вона розмовляє обережно і вже не так зверхньо. От тобі і дідух. Правду кажуть, що повинен у домі стояти. Допоміг.
Головна картинка ілюстративна.
