— Оксана, це що, чай з-під крана після миття посуду?

— Ти серйозно? — Олена скривила губи в такій брезливій гримасі, ніби я щойно поставила перед нею не чай, а воду із калюжі. — Я ж просила щось пристойне, а не цю… коричневу воду.

— Це «Гірський Жасмин», — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Твій улюблений. Я спеціально вчора їздила в спеціалізований магазин, щоб узяти саме його.

— Був улюблений, поки я не навчилася розрізняти сорти й поважати власний смак, — вона театрально зітхнула й відсунула чашку так різко, що чай мало не вихлюпнувся на білу скатертину. — Ти хоч розумієш, що жасмин у дешевих сумішах просто маскує низьку якість листа? Це чай для тих, хто не відчуває різниці.

Вона витягла з маленької сумочки-пудрениці (яка коштувала дорожче, ніж уся моя кухонна техніка разом узята) акуратний матовий пакетик з японськими ієрогліфами та золотим тисненням.

— Ось. Дивись і вчись. Це «Світанок над Фудзі». Збирають тільки вручну, у перші п’ятнадцять хвилин після сходу сонця, у конкретний день року. Дівчата до 18 років, босі, в білих кімоно. Один раз на рік.

Мій чоловік Андрій, її рідний брат, мовчки дивився у свою тарілку з котлетами й картоплею, намагаючись стати невидимим.

Він давно зрозумів: сперечатися з Оленою — це як намагатися зупинити ураган кухонною ганчіркою.

— Завари, будь ласка. Але тільки не окропом! — вона простягнула мені пакет двома пальцями, ніби передавала старовинну ікону. — Вода 82–83 градуси. Чашка — порцеляна, тонкостінна. Інакше весь аромат загубиться.

— Зараз усе зроблю, — сказала я крізь зуби й забрала «світанок».

Поки я йшла на кухню, в голові гуділо: «дівчата до 18», «перші п’ятнадцять хвилин», «білі кімоно»… У моєму домі. За моїм столом.

Я відкрила пакет. Пальці тремтіли. Різкий рух — і вся дорогоцінна вмістимість вислизнула й гупнулася просто в миску, де відмокала чавунна сковорідка з учорашніми оладками.

Вода була ще теплою, з залишками засохлої олії й піни від засобу для миття.

Через секунду я вже витягла пакет, але було запізно. Листя моментально стало бурою кашею з запахом старої сковорідки.

Я стояла й дивилася на цю катастрофу. Олена мене не просто з’їсть. Вона перетворить цей випадок на сімейну легенду, яку розповідатиме ще моїм онукам: «А пам’ятаєш, як Оксана втопила мій колекційний чай?»

Треба було рятуватися.

Погляд упав на кут кухні, де стояв новий дідух — той, що я вчора купила на базарі в баби Галі за копійки.

Сухі, золотисто-коричневі стебла, акуратні, запах сухого літа й сонячного пилу.

Ідея народилася за півсекунди.

Я взяла ножиці. Руки вже не тремтіли.

Чик-чик-чик.

Дрібно нарізані шматочки стебел лягли в чайник дуже переконливо. Для кольору кинула трошки сушеної липи й одну гілочку материнки, яка валялася в коробці з травами. Залила водою, почекавала, поки трохи охолоне після кипіння.

Вийшло насичено-жовте, з легким бурштиновим відливом. Запах пішов… особливий. Пахло сухим старою коморою, трохи сіном і сонцем.

— Оксана, ти там чай вариш чи вариш варення? — долинуло з кімнати роздратоване питання Олени.

— Даю воді дійти до потрібної температури, щоб не зіпсувати весь букет! — крикнула я у відповідь, акуратно помішуючи ложкою.

Налила в найкращу чашку з нашого весільного сервізу (ту, що Олена завжди називала «раритетним шиком») і понесла.

— Прошу. Твій «Світанок над Фудзі».

Олена взяла чашку з виразом людини, яка нарешті отримала належне. Андрій завмер із виделкою в руці.

Вона піднесла чашку до обличчя, заплющила очі й зробила довгий вдих.

— М-м-м-м… — протягнула вона. — Відчуваєш, Андрію? Це не пахне пакетиком. Це земля. Це сонце. Це глибина.

— Відчуваю, — тихо відповів чоловік і швидко сховав обличчя за серветкою.

— Дуже виражені трав’яні ноти, легка солодкувата терпкість, деревна основа… — вона зробила ковток, покатала рідину в роті, ніби професійна дегустаторка. — Божественно. Яка глибина. Яка порода!

Андрій почав кашляти — дуже сильно й дуже неприродно. Його плечі тряслися.

— Тобі погано? — здивовано глянула Олена.

— Ні… просто… дуже яскравий смак, — прохрипів він, червоніючи. — Прямо дитинство згадалося…

— Ну ще б, це ж не дачні чаї, — поблажливо кивнула вона й допила чашку. — Налий ще, Оксана. Дуже тонізує. Навіть дихати легше стало.

Я сходила на кухню ще тричі. Мій дідух помітно облисів з одного боку.

До кінця вечора Олена стала дивно доброю, розслабленою й навіть похвалила мої страви

— Знаєш що, Оксанко, — сказала вона вже в передпокої, надягаючи пальто, — я була до тебе несправедлива. Ти вмієш, коли захочеш.

— Дякую, — тихо відповіла я.

— Слухай… — вона раптом перейшла на шепіт і схопила мене за руку. — У моєї начальниці через два дні день народження. Вона божеволіє на рідкісних чаях. У неї ціла колекція. Я хочу зробити їй дуже сильний подарунок. У тебе ще є цей сорт?

Я відчула, як усередині все завмерло від несподіваного повороту.

— Є трохи, — обережно сказала я.

— Продай мені, будь ласка. Я заплачу добре. Дуже потрібно її вразити, бо саме зараз вирішуються питання з підвищенням.

— Олено, це ж подарунок… як я можу брати гроші з родини?

— Та ну, не вигадуй. Це чесна угода. Я розумію ціну таким речам. Давай так: я тобі віддам чималі гроші за ексклюзивність і за швидкість. Мені дуже треба.

Я зробила вигляд, що вагаюсь.

— Добре. Тільки заради тебе.

Повернулася на кухню, дістала щільний крафтовий пакет, в якому раніше були горіхи. Ще раз пройшлася ножицями по дідуху, додала трохи сушеної м’яти й трошки звіробою для аромату.

— Ось. Це «Зимовий Світанок, колекційний збір». Скажи, що дуже рідкісний, і заварювати треба довго, щоб стебла повністю віддали силу.

Олена простягла мені гроші, швидко чмокнула повітря біля щоки й полетіла, міцно притискаючи пакет до себе.

Коли двері зачинилися, Андрій просто сповз по стіні від сміху.

— Ти ненормальна, — видихнув він. — Ти напоїла мою сестру віником. І ще продала їй продовження!

— Вона ж сама сказала, що відчуває «глибину» й «породу». Я просто дала те, що їй так сильно сподобалося.

Минуло десять днів. Олена не дзвонила. У сімейному чаті стояла моторошна тиша.
А потім був недільний обід у свекрухи.

Олена сиділа за столом без макіяжу, без укладки, бліда й зла.

— Що з тобою, доню? — заметушилася мама.

Олена повільно підняла на мене погляд, у якому змішалися приниження, лють і сльози.

— Мене звільнили, — тихо сказала вона.

Андрій мало не подавився гречкою.

— Через чай, — додала вона.

У мене похололи пальці на ногах.

— Я принесла їй цей чай. Красиво запакувала, розповіла всю історію — дівчата на світанку, білі кімоно, один день на рік. Ми зібралися в кабінеті, відкрили… вона зробила ковток і… викинула все в раковину.

— Чому? — видихнув Андрій.

— Бо вона виросла в селі на Полтавщині! — голос Олени зірвався. — Сказала що я їй звичайний збір трав продала.

За столом запала тиша.

— Вона висипала все на стіл… — продовжувала Олена, ковтаючи сльози. — І там були шматочки звичайних польових трав.

— Вона сказала, що це образа. Що я зарозуміла й вважаю, ніби можу годувати її соломою замість чаю. І підписала наказ того ж дня.

Олена закрила обличчя руками. Плечі здригалися.

— Десять років роботи… через якийсь чай…

Вона раптом різко підняла голову й подивилася прямо на мене.

— Оксана. Ти знала? Тебе обманули в магазині?

Усі повернулися до мене. Андрій сидів багряний і дивився в стіл.

Я спокійно поклала виделку, подивилася їй в очі й дуже тихо сказала:

— Ти ж сама сказала, що відчуваєш «глибину», «деревні ноти», «породу». Ти вчила мене, як правильно заварювати. Ти просила ще й ще. Я просто дала тобі те, що тобі так сильно сподобалося.

— Але там була мотузка!

— Значить, це особлива ферментація. Зараз у Японії таке роблять — додають натуральні рослинні волокна для глибини смаку.

Олена відкрила рот. І закрила.

Вона згадала, як заплющувала очі від насолоди й розповідала про «світанок над Фудзі».

Якщо вона зараз почне казати, що це був звичайних дідух із польових квітів і трав, — вона назавжди стане в очах родини людиною, яка не відрізнила віник від дорогого чаю.

Її гордість не дозволила.

— Мабуть… — прошептала вона, опускаючи погляд. — Мабуть, це була бракована партія. Постачальники зараз зовсім… втратили совість.

Вона не стала мене звинувачувати.

Я відчула, як усередині нарешті запанувала тиша.

— Буває, — м’яко сказала я. — Головне, що ти тепер краще розумієш справжні відтінки смаку. А справжній досвід завжди дорого коштує.

Гроші, які вона мені дала, досі лежали в маленькій скриньці в спальні. Я вже вирішила, що куплю на них гарний електричний чайник з точним регулятором температури.

А Оксана більше мене не повчала. Ні як жити, ні як чаї варити. Знайшла іншу роботу ще кращу. Там у них тепер не чай, а кава у ціні. Тому вона вже у елітних сортах кави стала експертом.

Зі мною вона розмовляє обережно і вже не так зверхньо. От тобі і дідух. Правду кажуть, що повинен у домі стояти. Допоміг.

Головна картинка ілюстративна.