fbpx

– Ось і я хотіла б знати, – задумливо промовила Тамара. – Кожен день йшов на роботу, бутерброди брав з собою. Ну, Стьопа! Тільки повернися додому, влаштую допит, повік не забудеш. Задумав в шпигунів грати на старості років. – Тамара відпустила руку сусіда і повернулася в квартиру

Тамара поклала на тарілку перед чоловіком два сирники і відвернулася до плити, зняти інші зі сковороди. Обернувшись, побачила, як Степан мляво колупає сирник.

– Ти чого сьогодні такий? Їж швидше, запізнишся на роботу.

Степан упорався з їжею і, зітхнувши, встав з-за столу.

– Не забудь бутерброди. – Вона подала паперовий згорток.

Після того, як чоловік пішов, робила свої звичні справи по дому. Потім зібралася в магазин. На сходах зустріла Федора з другого поверху.

– Степан вдома? Хочу запросити його на бій.

– Який ще бій? Блекоти об’ївся, діду? – Тамара строго подивилася на сусіда.

– Та не лякайся. Це я так, образно висловився. В доміно пограти у дворі хотів покликати. Вітька з дружиною поїхали за місто, а у нас некомплект, так би мовити. – Федір виставив вперед коробку з доміно.

– Та ж на роботі Степан. Хіба не знаєш? П’ятниця Сьогодні. Працює він. – Тамара вже зібралася спускатися по сходах далі.

– Знову на роботу влаштувався? Ну, дає! Не сидиться пенсіонеру вдома. – Федір посміхнувся, але побачив здивований погляд Тамари і знітився, відвів очі і спустився на сходинку нижче.

– Ні, зачекай! – Тамара вхопила його за рукав старого потертого піджака. – Він і не йшов з роботи. Так і працює на своєму заводі.

– Я, цей… Піду я… – Федір смикнув рукою, звільняючись від чіпких пальців.

– Ні постривай вже. Я чогось не знаю? Стій, кажу! – Тамара спустилася на кілька сходинок за Федором і знову вхопила за руку.

– Ой. – Федір почухав потилицю. – Гаразд. Звільнили його, на пенсію відправили. Шістдесят вісім років все-таки. Два тижні тому ще. Не сказав? Прости, я думав, ти знаєш. А він, виходить, не сказав. Он воно як. А де він тоді?

– Ось і я хотіла б знати, – задумливо промовила Тамара. – Кожен день йшов на роботу, бутерброди брав з собою. Ну, Стьопа! Тільки повернися додому, влаштую допит, повік не забудеш. Задумав в шпигунів грати на старості років. – Тамара відпустила руку сусіда і повернулася в квартиру.

Сіла на низький табурет в передпокої, роздумуючи, куди ж йшов Степан кожен день. Вона згадала, яким він прийшов з роботи два тижні тому. Сказав, що нездужає. Дійсно лежав всі вихідні на дивані, відвернувшись до стіни. Вона його відпоювала відварами і бульйоном. А в понеділок, як ні в чому не бувало, він пішов на роботу. Згадала, як колупав виделкою сирники сьогодні вранці. «Мені б відразу зметикувати, що щось не так».

Тамара схопилася. «Треба його знайти. Місто невелике. На річці може побути з рибалками чи…». Вона сплеснула руками, взяла сумочку і квапливо вийшла з квартири.

Ходила по місту і дивилася навкруги. Ні на річці, ні в парку Степана не знайшла. Хотіла було на завод заглянути, але не піде він туди – гордий. Та й не пустять його через прохідну. Тамара, змучена і втомлена, повернулася додому вже о п’ятій годині дня. Сіла на диван і прикрила очі.

– Що ж це я? Скоро ж Степан повернеться. – Вона схопилася і поспішила в кухню готувати вечерю. Навіть не згадала, що сама з ранку не їла нічого.

Поставила варити картоплю, взялася смажити котлети. О шостій годині у неї все було готове, як завжди. Вона дивилася на стрілки настінного годинника і чекала. Заскреготав замок. Тамара схопилася, але тут же сіла назад, намагаючись заспокоїтися.

Степан, повільно, не дивлячись на дружину, увійшов і сів біля столу.

– Ти чого сьогодні рано? – вона намагалася говорити спокійно, не подаючи виду, що знає. – Блідий ти, турбує щось? – запитала стривожено.

– Як завжди. Не рано. – Степан відвернув обличчя в бік.

– Помий руки. Я зараз стіл накрию, вечеряти будемо. – Тамара встала.

– Стривай. – Степан рукою утримав дружину, не піднімаючи голови. – Дійсно втомився я. Піду, ляжу. Поїм потім. Ти не метушися. – Він, нарешті, глянув в її обличчя і посміхнувся.

– Добре. Може від серця пігулку дати? – Тамара звернула увагу, як важко встав Степан, спираючись об край столу рукою, згорбившись і човгаючи ногами, вийшов з кухні. Почула, як заскрипів старий диван під його вагою.

Вона сіла за стіл і почала думати, як заспокоїти його. Нічого ж немає страшного в тому, щоб сидіти вдома. Що вона все знає, не треба робити вигляд, що ходить на роботу. Не треба блукати по місту в спеку або відсиджуватися десь. Вона забезпечить йому таку зайнятість, що зітхнути ніколи буде. Сестра давно на дачу запрошувала. Там роботи хоч греблю гати. І гриби скоро підуть… – Тамара підбадьорилася і пішла в кімнату.

Степан лежав на боці з закритими очима. Ось одну руку підклав під щоку, інша звісилась з дивана майже до самої підлоги. Тамара підійшла і почала її піднімати. Рука здалася дуже важкою, не втримала, і вона знову безвольно впала. Від руху ледь сіпнулася, але Степан не прокинувся.

– Степане! – її голос обірвався на високій ноті. Тамара закрила рот долонею, зрозумівши, що сталося.

Присіла на коліна біля дивана, ткнула обличчя в бік чоловіка і тихо заплакала. Коли сил не залишилося, піднялася з колін. Все розпливалося перед очима. Тамара обережно підняла руку Степана і поклала вздовж. Він любив дрімати в такій позі.

Хитаючись, вийшла з квартири, спустилася поверхом нижче і постукала в двері сусідів, забувши про кнопку дзвоника. Федір в майці і спортивних розтягнутих штанях відкрив двері, все зрозумів по заплаканому обличчю.

– Федю, Степан… – не змогла вимовити вголос наступних слів, склонилася на худорляве плече Федора.

Разом вони піднялися в квартиру поверхом вище. За ними квапливо дріботіла своїми короткими ніжками невисока і повна дружина Федора Аня. Вона стала поруч з чоловіком і перехрестилася.

– У «швидку» треба зателефонувати або перевезення викликати. Ні. Спочатку в «швидку», – зі знанням справи сказав Аня і вийшла дзвонити.

– Ох, Степан… Він молодший за мене на три роки. Ось ти диви. – Федір зітхнув.

– Він… прийшов, сказав, що втомився, що полежить. Навіть вечеряти відмовився. Я… Кілька хвилин всього пройшло. Зайшла в кімнату, а він… – Тамара знову не стримала сліз.

– Хороший чоловік був. Не старий зовсім. Я ж казав, що тільки перші дні важко, потім звикнеш, все налагодиться. Прикро йому стало, що ніби як не потрібен більше, на двері вказали. Стільки років віддав заводу. – Федір бубонів, ні до кого не звертаючись.

– Зараз «швидка» приїде. Чого стояти? Пішли на кухню. Попити водички тобі треба. – Аня обняла Тамару за плечі і повела в кухню, дала якісь краплі і змусила запити водою.

– Як я без нього? Сорок вісім років разом… Як один день. Як з армії повернувся, так і… одружилися. Ой, як же я… – вона знову залилася сльозами, але вже беззвучно, і розгойдувалася з боку в бік на стільці, говорила плутано і уривчасто.

У двері подзвонили. Федір відкрив і привів до кімнати двох чоловіків в синіх костюмах швидкої допомоги, з помаранчевою пластиковою валізкою. Вони оглянули Степана, написали довідку, дали номер телефону. І пішли.

Не могла дивитися, як забирають чоловіка, пішла в кухню. Федір обійняв її за плечі, посадив за стіл.

– Дякую. Федю. Ви мені допоможете? – Вона переводила незрячі очі з Федора на його дружину.

– Не хвилюйся. Завтра разом підемо, зробимо все, як годиться. А ти збери одяг для нього, ну, у що одягнути. Після бюро відвеземо. Напевно, в неділю вихідний. Значить, в понеділок. Може дітям зателефонувати, чи сама?

– Я сама… потім. – Тамара витерла тильною стороною руки очі.

– А відспівувати? – запитала Аня.

– Не любив цього Степан, – прошепотіла Тамара.

– Ні. Так не годиться. Я завтра піду до церкви, все дізнаюся. Можна ж заочно, – наполягала Анна.

Тамара байдуже знизала плечима.

Незважаючи на суєту, дні тяглися довго. Після прощання діти поїхали до себе в інші міста. Кликали Тамару з собою, але вона навідріз відмовилася.

Вона ходила по квартирі і поглядала на диван. Розумом розуміла, що немає більше Степана, але бачила, що він лежить, як завжди, на боці, підклавши долоню під щоку, а іншу руку витягнувши вздовж. І рука не падала. Іноді він сідав і питав її: «Довго я спав?».

Все в голові переплуталося. Тамара не розуміла – це її вигадки, ввижається чи дійсно Степан ще тут. Їй здавалося, що щось з нею не так, якщо бачить сплячого чоловіка на дивані.

Вранці прокидалася рано, щоб приготувати сніданок, провести на роботу. Схоплювалася, згадувала і починала плакати. Донька дзвонила, кликала до себе пожити, відволіктися. Тамара зважилася і поїхала, але через тиждень повернулася. Квартира зустріла тишею і порожнечею. Степана на дивані більше не бачила.

Вечорами діставала старі фотографії, розглядала і вголос розмовляла зі Степаном.

– Дивись, наше весілля. А це ти з армії мені прислав, а це…

Вона говорила і не чекала відповіді. Просто мовчати було ще важче. Тиша тиснула. Включала телевізор неголосно. Створювалася ілюзія, що в квартирі не одна. На фотографіях і в спогадах Степан був молодий і живий. Поруч.

P. S. Господи, будь до нас милосердний. Спаси і збережи нас і наших близьких.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page