Я повернув ключ у замку і ступив у квартиру, відчуваючи, як усе напруження дня осідає десь усередині. З кухні долинали голоси – Тамара Іванівна та Оксана щось обговорювали, і тон їхньої розмови не віщував нічого приємного.

Я зітхнув, намагаючись скинути з себе втому від нескінченних зустрічей на роботі, дзвінків клієнтів і того постійного тиску, який не давав розслабитися.

– Ось і зять з’явився, – Тамара Іванівна вийшла з кухні, її голос уже мав той знайомий відтінок, який завжди дратував. – Ми з Оксаночкою тут розмірковуємо, може, варто оновити кухонну техніку. У нашій оселі все має бути на рівні.

«У нашій оселі» – ці слова лунали все частіше, ніби підкреслюючи щось очевидне. Я відчував це, але мовчав. Не вперше стикався з цим, але слова, які вертілися на язиці, я стримував.

Спочатку все було інакше. Тамара Іванівна приносила продукти, допомагала облаштуватися, радила щодо побуту. Оксана тішилася, я не заперечував. Здавалося, така підтримка від рідних – це нормально.

Але з часом усе змінилося. Допомога перетворилася на постійний нагляд. Кожне рішення проходило через її погляд. Навіть вибір нової лампи чи посуду обговорювався. Вона приходила без попередження: «Невже зовсім забула про матір?».

– Мамо, ми ж казали, зараз не найкращий момент для таких витрат, – Оксана визирнула з кухні, глянувши на мене винувато. Я бачив, як вона втомлена, і знав, що ця тема повторюється щодня.

– Не найкращий момент, не найкращий! – Тамара Іванівна махнула рукою. – А коли буде? Коли твій чоловік нарешті почне заробляти пристойно? Інші чоловіки і авто купують, і житло забезпечують. А наш.

Я пригадав той перший серйозний конфлікт півроку тому, коли відмовився відвезти її до магазину. Робота кипіла, проекти горіли, а вона влаштувала сцену: «Ми вам помешкання надали, а ти навіть дрібницю не можеш зробити!».

Моя посада програміста в IT-компанії добре оплачувалась, але для неї це було замало. Вона порівнювала мене з чоловіками подруг Оксани, які нібито заробляли вдвічі більше.

«Ось чоловік Світлани – керівник, а Юлії – власний бізнес запустив!» – ці фрази були звичними у неї.

Оксана намагалася пом’якшити ситуацію, але її обличчя ставало все більш виснаженим. Вона металася між мною та матір’ю, намагаючись догодити обом. Ввечері тихенько схлипувала, думаючи, що я не чую. Але я чув. І ставало гірше.

– Тамаро Іванівно, давайте поговоримо про це згодом. – я спробував обійти її, але вона стала на шляху.

– Ні, давай зараз! – її тон був гострим. – Ми вас впустили сюди, зробили ласку! А що натомість? Тільки й чуємо – нема коштів, не час. Помешкання в центрі, між іншим!

Кожне слово падало, як камінь. У голові спливли спогади: як ми з Оксаною мріяли про власний дім, раділи пропозиції тещі переїхати. Це мало бути початком нашої незалежності. Але виявилося навпаки – залежність від чужих правил.

– Мамо! – Оксана підійшла, взяла її за руку. – Досить!

– Що «досить»? – Тамара Іванівна не слухала. – Я ж правду кажу? Вчора просила відвезти до лікаря – відмовився. Робота, бачте, термінова. А те, що в мене здоров’я, це байдуже?

– Я ж пояснював, був критичний дедлайн. – я відчув хвилю роздратування. Усе це порівняння, постійне почуття провини – воно доводило до кипіння.

Вчора: екстрений реліз програми, клієнти на дроті, шеф у стресі. І посеред цього – дзвінок тещі з вимогою кинути все й везти її. Коли відмовив, вона навіть не подумала про мої обставини.

– Критичний дедлайн! – перебила вона, розвівши руками. – А те, що ми вам помешкання дали, це не критично? Невдячний! Ми думали, влаштуємо доньці щасливе життя, а виходить…

– ДОСТАТНЬО! – я повернувся до Оксани, мій голос був твердим, і навіть Тамара Іванівна на мить замовкла. – Оксано, нам треба поговорити. Віч-на-віч.

Ми зайшли до кімнати. Оксана сіла на ліжко, нервово перебираючи край светра. Я присів поруч, відчуваючи, як слова накопичуються. У голові крутилися фрази, які хотів сказати давно.

Я дивився на Оксану – виснажену, з блідим обличчям і тінями під очима. Колись вона була повна енергії, сміялася, ми могли базікати годинами, планувати майбутнє. А тепер. Усе зійшло нанівець. Цей безлад, суперечки, скарги, докори. Фінанси, обов’язки – все на плечах.

– Так далі не можна, – сказав я. – Я втомився. Втомився від того, що постійно комусь винен. Хтось завжди дивиться й чекає. Нам треба з’їхати.
Оксана підняла очі, в них була розгубленість, ніби все могло зруйнуватися. Сльози заблищали.

– Куди з’їхати? – її голос тремтів.

– У орендовану. Однокімнатну.

Тиша стала майже відчутною. За стіною чулися кроки Тамари Іванівни – вона явно підслуховувала.

– Але ти знаєш, скільки коштує оренда? 15000 гривень на місяць, мінімум.

– Знаю. Але це єдиний варіант. Або ми знімаємо житло й починаємо жити окремо, або. – я замовк, не наважуючись сказати.

– Або що? – її тон став різким, з відчаєм.

– Або розлучаємося, – видихнув я. – Я більше не витримаю. Кожен день під наглядом. Кожне слово на вагу. Кожне рішення на видноті.

Оксана схопилася, заметалася кімнатою.
– Це ж покинути все – нормальне життя, роботу, все, що маємо! В орендовану?! Заради чого? Щоб довести свою самостійність?

Її голос зривався, в ньому був страх і образа. Страх втратити стабільність. Страх змін, хоч вони були порятунком.

– Заради нас, Оксано, – мій тон пом’якшав, але залишився твердим. – Заради нашої родини. Ти ж сама розумієш, це помешкання нам будуть вигадувати все життя. Кожного разу, переступаючи поріг, я почуваюся не господарем, а якимось приймаком.

– Але мама хотіла як краще! Вона турбується про нас, хіба ти не бачиш?

– Турбується?! – я встав. – Це не турбота, Оксано. Це нагляд. Постійний, всюдисущий. Ми не можемо вибрати, яку лампу купити, без її схвалення. Не можемо провести вихідні, як хочемо. Не можемо просто бути.

Я замовк, побачивши сльози на її щоках.

– Вибач, – я сів поруч, обійняв її. – Не хотів тебе засмучувати. Але ти мусиш зрозуміти, так не може тривати. Нам треба навчитися жити самостійно. Ми не можемо завжди залежати від цього. Не можемо бути чужими у своєму житті.

Наступні дні пройшли в мовчазному протистоянні. Ми не говорили про це. Але напруга висіла, як хмари. Оксана стала тихою, частіше бувала в батьків. А я затримувався на роботі, шукаючи притулку від цієї атмосфери.

Вечорами я переглядав оголошення про квартири. Ціни кусалися – від 12000 до 18000 гривень, але бажання вирватися переважало. Воно тримало мене.

Ночами, дивлячись на сплячу Оксану, я думав: може, потерпіти? Може, все владнається? Вона ж моя кохана, стільки років разом. Але вранці з’являлася Тамара Іванівна, і все починалося: докори, натяки, порівняння з іншими зятями, які нібито успішніші.

Оксана теж змінилася. Стала нервовою. На роботі, де вона вчителька, почалися помилки в планах уроків. Керівництво натякнуло на неуважність. Вдома вона розплакалася.

– Я не можу зосередитися! – крізь сльози сказала вона. – Постійно думаю – як там мама, чи не образилася, чи не засмутилася.

Я мовчав. Просто подивився й тихо запитав:

– А про мене ти думаєш? Як мені щодня почуватися невдахою?

Оксана не відповіла. Мовчання сказало більше.

Розв’язка прийшла несподівано. У вихідний, коли ми планували піти до друзів, Тамара Іванівна подзвонила. Голос різкий.

– Оксаночко, в тата авто зламалося, треба терміново відвезти папери до юриста. Андрій удома? Нехай поїде.

– Мамо, ми збиралися до друзів. – Оксана шукала слова.

– Ах, так! Значить, друзі важливіші за батьків? Ми вам помешкання дали, а ви.

– Ні, мамо, – раптом сказала Оксана твердо, і я здригнувся. – Ми не поїдемо. І взагалі. – вона глянула на мене, в очах рішучість. – Ми вирішили з’їхати.

Тиша в слухавці була густою.

– Що значить «з’їхати»? – нарешті видавила Тамара Іванівна. – Куди ви зібралися?

– Знімемо квартиру. Однокімнатну.

– Ти при своєму розумі? – вона зірвалася. – Кинути таке помешкання заради орендованої? Це все він тебе налаштував!

– Ні, мамо, – Оксана не здивувалася. – Це наше спільне рішення. Ми з Андрієм – родина, і нам треба вчитися жити окремо.

За десять хвилин теща і без авто примчала до нас. Розходилась не на жарт. Ми були винні у всьому і скрізь. Вона ж бо для нас усе а митакі невдячні:

— З’їдеш, ти мені не дочка, – сказала раптом.

Я ж почав поволі збирати речі. Та сцена була настільки неправильною і неприйнятною, що я просто не міг більше ні слухати такого, ні терпіти.

— Залишатись тут не буду, – сказав я, – Я знайшов квартиру, або йдем разом. або я один.

Дружина поглянула на мене, на тещу, яка вже хлипала в кутку і опустила погляд.

— Сподіваюсь, ви знайдете донці і багатого і такого, що буде відповідати вашим вимогам, – мовив я до тещі і вийшов.

Три місяці минуло. Ми поки не розлучаємось, але й не разом. Дружина просить повернутись, каже, що мама зміниться і взагалі ідея з окремою квартирою безперспективна.

Але хіба ж то сім’я? Хіба ми зможемо бути щасливі під наглядом такої матусі?

Головна картинка ілюстративна.