Весняне сонце ледь торкнулося обрію, коли Мар’яна відчула лагідний дотик. Олексій обережно погладжував її живіт, завмерши в очікуванні найменшого руху всередині.
Це був їхній ранковий ритуал протягом останніх тижнів — відтоді, як дві смужки на тесті змінили їхній світ назавжди.
— Доброго ранку, сонечко, — прошепотів чоловік, помітивши, що дружина розплющила очі.
— Ти знову не спиш? — Мар’яна солодко потягнулася. — Ще ж зовсім рано.
— Не можу. Все думаю, якого кольору обрати шпалери для дитячої кімнати. Може, ніжно-зелені, як перша трава?
— Нам би спочатку підлогу до ладу довести, — жінка усміхнулася й перевернулася на бік. — Давай спершу зберемо ресурси на якісне ліжечко та візочок.
— Зберемо, — Олексій ніжно поцілував її у скроню. — У нас же є наша «заповітна скринька». Три роки кожна заощаджена копійка йшла туди.
Та скринька була їхнім символом стабільності. Стара бляшанка з-під італійського печива, захована на верхній полиці шафи.
Олексій працював інженером у приватній компанії, заробіток був непоганим, але вони звикли жити ощадливо.
Мар’яна, працюючи адміністраторкою у великому центрі, теж вносила свій вклад.
Щомісяця після оплати всіх рахунків вони відкладали частку в скриньку. За три роки там накопичилася солідна сума, якої цілком вистачало на капітальне оновлення їхньої затишної квартири на околиці міста.
Вони виплатили кредит за неї на два роки раніше, відмовляючи собі в подорожах та зайвих розкошах.
Тепер же мета була іншою — підготувати оселю до появи малюка.
Того ж вечора, повернувшись додому, Мар’яна побачила на порозі Таїсію Володимирівну. Свекруха стояла з двома величезними сумками, з яких виглядали якісь потерті вузлики.
— Мар’яночко, дорога моя! — жінка одразу кинулася обіймати невістку. — Вітаю! Олексій усе розповів. Нарешті я стану бабусею!
— Дякую, Таїсію Володимирівно, — Мар’яна намагалася втримати ввічливу посмішку.
— Ось, привезла дещо для малечі, — свекруха затягнула сумки до передпокою. — Це ще Олексій носив, коли зовсім крихітним був. Я все зберегла, випрала. Навіщо витрачати кошти на нове, якщо є таке добро?
Мар’яна зазирнула в сумку. Там лежали пожовклі від часу речі зі специфічним запахом старої шафи.
— Дякуємо, але ми планували придбати нове та сучасне, — обережно зауважила вона.
— Ой, дитино, навіщо викидати гроші на вітер? Речі міцні, перевірені часом. Олексій у них ріс здоровим та міцним.
Жінка пройшла на кухню, навіть не знявши взуття. Мар’яна лише зітхнула, бачачи темні сліди на світлій підлозі, яку щойно вимила.
— А де мій син?
— Ще на роботі, затримався на нараді.
— Ну нічого, я почекаю, — свекруха вмостилася за столом і почала критично оглядати кухню. — Мар’яночко, а фіранки то вже треба б оновити. І шпалери в кутку відійшли. Вагітній жінці треба, щоб навколо була краса та гармонія.
— Ми саме плануємо ремонт, — сухо відказала Мар’яна.
— Плануєте, плануєте… А робити коли будете? — Таїсія Володимирівна похитала головою. — От я б на вашому місці вже давно все змінила.
Наступні пів години перетворилися на лекцію про те, як правильно вести господарство та чим годувати чоловіка.
Олексій прийшов пізно, і свекруха одразу почала пригощати його домашньою стравою, повчаючи, що магазинна їжа — це шлях до недуг.
Вона поїхала лише пізно ввечері, залишивши після себе відчуття цілковитого виснаження.
Але це був лише початок. Візити Таїсії Володимирівни стали щоденними. Вона приїжджала без попередження, переставляла каструлі на кухні, змінювала розташування дрібничок у кімнаті.
Мар’яна намагалася протестувати, але свекруха лише відмахувалася:
— Дитино, я краще знаю. У мене троє дітей на ноги поставлено.
Олексій переважно мовчав. Коли Мар’яна намагалася обговорити це з ним, він лише винувато посміхався:
— Ну потерпи трохи. Мама просто дуже хвилюється за нас. Ти ж знаєш, яка вона турботлива.
Одного ранку Мар’яна не змогла відімкнути двері квартири своїм ключем. Замок просто не повертався.
— Олексію! Що з дверима?
Чоловік вийшов із ванної, розгублено кліпаючи очима. Викликали майстра. Той, оглянувши механізм, здивовано підняв брови:
— У вас тут нова серцевина. Буквально вчора встановлена.
— Хто встановив? — Мар’яна відчула, як серце почало прискорено битися.
Відповідь знайшлася швидко. Таїсія Володимирівна по телефону спокійним голосом пояснила:
— Так, Мар’яночко, я змінила замок. Ваш був якийсь ненадійний, заїдав. Я поставила добрий, якісний. А ключі у мене, про всяк випадок. Раптом тобі стане зле, а ми не зможемо увійти? Це ж безпека малюка!
Олексій лише опустив очі, зізнавшись, що мама щось таке казала, але він не думав, що вона діятиме так рішуче.
Минув місяць. Живіт Мар’яни помітно округлився. Пора було думати про великі покупки. Вона склала детальний список, за яким виходило, що значна частина їхніх заощаджень піде на облаштування дитячого куточка.
У суботу до них завітала вся родина Олексія — батько Георгій Михайлович, сестра Мирослава з чоловіком Владиславом.
Офіційною причиною був ювілей батька — шістдесят п’ять років.
Вечеря проходила важко. Мирослава, яка працювала в банку, постійно скаржилася на життя.
— Ой, ці кредити просто жити не дають, — зітхала вона, колупаючи салат. — Ціни ростуть, виплати за квартиру величезні. Не знаю, як ми витримаємо цей рік.
— Бідні мої дітки, — хитала голівкою Таїсія Володимирівна. — А що вдієш? Самі ж хотіли велику оселю.
Коли дійшло до обговорення планів Мар’яни та Олексія, атмосфера раптово змінилася. Георгій Михайлович відклав прибори й уважно подивився на невістку.
— Мар’яно, — почав він гучним басом, — ми тут із матір’ю порадилися. І з Олексієм теж говорили.
— Про що? — Мар’яна напружилася.
— Про ваше майбутнє. Ваша квартира маленька, район не найкращий для дитини. Повітря там важке. А у нас дім великий, місця багато.
— Нам подобається наше житло, — тихо сказала Мар’яна.
— Подобається — це не аргумент, коли мова йде про родину, — перебила Таїсія Володимирівна. — Ми прийняли рішення: вашу квартиру ми виставляємо на продаж. Ви переїжджаєте до нас, у велику кімнату на першому поверсі. А кошти від продажу підуть на те, щоб закрити борг Мирослави та Владислава. Їм зараз набагато важче, ніж вам.
Мар’яна відчула, як холодна хвиля прокотилася тілом. Вона не вірила своїм вухам.
— Ви… ви серйозно? Ви хочете продати наше єдине житло, щоб оплатити чужий кредит?
— Чому чужий? — обурилася Мирослава. — Ми ж рідня! Ви житимете у батьків, під наглядом, у комфорті. А нам це врятує життя!
— Ми три роки відкладали кожну гривню! Ми іпотеку закрили своїми силами! — голос Мар’яни тремтів.
— От і добре, що закрили, — кивнув Георгій Михайлович. — Тепер квартира чиста, її легко реалізувати. Це буде ваш внесок у добробут родини.
— Олексію? — Мар’яна повернулася до чоловіка. — Ти що, згоден на це?
Олексій сидів, втупившись у тарілку. Його обличчя було блідим.
— Ну… мама каже, що так буде розумно. Нам справді допоможуть із малюком. А Мирослава з Владом зовсім заплуталися в боргах…
— Ти готовий позбавити власну дитину дому заради комфорту сестри? — Мар’яна встала з-за столу.
— Не драматизуй! — вигукнула свекруха. — Який «позбавити дому»? Ви будете жити з нами! Будете під крилом у батьків.
— Ви місяць готували цей план. Міняли замки, переставляли речі, привчали мене до того, що я тут ніхто. А тепер хочете забрати те, що ми будували власноруч?
— Знай своє місце! — гримнув Георгій Михайлович. — Ти увійшла в нашу родину, тож поважай наші правила!
— Це не правила. Це неприпустима спроба позбавити нас усього, — тихо, але чітко промовила Мар’яна.
Вона подивилася на Олексія. Він навіть не підвів голови. У цей момент вона зрозуміла, що її чоловіка більше немає.
Перед нею сиділа маленька дитина своїх батьків, яка ніколи не стане опорою для неї та їхнього малюка.
— Знаєте що? — Мар’яна взяла зі столу тарілку з гарячою стравою. — Оскільки ви так любите розпоряджатися чужим майном, насолоджуйтеся моментом.
Наступної секунди страва полетіла на білу святкову скатертину, забруднивши одяг Мирослави та свекрухи.
Осколки кераміки розлетілися підлогою. У вітальні запала тиша, яку переривав лише важкий подих Георгія Михайловича.
— Я нічого вам не віддам, — промовила Мар’яна, дивлячись прямо в очі свекрусі. — І тебе, Олексію, я в цьому будинку більше не тримаю.
Вона розвернулася і пішла до кімнати. Руки тремтіли, але розум був дивовижно ясним. Вона витягла скриньку з грошима, забрала свої документи, паспорт і право власності на квартиру.
За дверима почався справжній гармидер. Олексій щось мимрив, намагаючись усіх заспокоїти.
Мар’яна швидко зібрала найнеобхідніше в невелику сумку. Вона вийшла в передпокій, де родина все ще продовжувала свій галасливий мітинг.
— Куди ти зібралася? — Олексій нарешті перегородив їй шлях.
— Подалі від вашої «турботи», — Мар’яна відсторонила його рукою. — Завтра я зміню замок на такий, до якого твоя мати не підбере ключів. А післязавтра — піду подавати на розлучення.
— Ти не маєш права! — вигукнула свекруха.
— Маю. Це моє життя. І життя моєї дитини, яку я не дозволю виховувати в цій атмосфері.
Двері захлопнулися. На вулиці було свіжо, вечірнє повітря наповнювало силою. Вона одразу зателефонувала близькій подрузі, яка без зайвих питань погодилася її прийняти.
Наступні місяці були важкими. Були дзвінки з боку родичів, нескінченні повідомлення з благаннями від Олексія.
Він намагався переконати її, що все це була помилка, що він захистить її, але Мар’яна вже бачила його справжнє обличчя в ту фатальну суботу.
Розлучення тривало довго. Родина чоловіка намагалася отримати частку квартири, але Мар’яна мала вагомі докази того, хто саме вкладав кошти в купівлю та ремонт.
Вона захищала свій дім, наче фортецю.
На восьмому місяці вона нарешті залишилася сама у своїй оселі. У квартирі знову пахло чистотою та спокоєм.
Батьки допомогли виплатити частку Олексію, обіцяли підтримувати свою доньку. Сестра повинна була приїхати за місяць до появи малюка.
Так, усе не просто і вона ніколи і подумати не могла, що от так складеться. Але вона вистояла. Заради себе, заради малюка який тепер житиме у спокої.й й
Вона власноруч переклеїла шпалери в тій самій кімнаті — обрала ніжний колір теплого піску.
Сидячи біля вікна з горнятком трав’яного чаю, Мар’яна відчула, як малюк штовхнувся. Тепер вона знала: вони впораються.
У них немає величезного будинку з трьома поверхами, але у них є те, чого не купиш за гроші — повага до самих себе та свобода дихати.
Більше ніхто не заходив без стуку. Ніхто не переставляв її речі.
Життя знову належало їй. І хоча шлях попереду був непростим, вона знала: той день, коли вона перевернула стіл, став днем її справжнього народження як особистості.
Головна картинка ілюстративна.
