— От сюди заносьте, сюди! – чую я крізь сон голос свекрухи. – Ліно, ти де там? Ще спиш, чи що? Сьома ранку вже всі нормальні люди прокинулись, он на роботу біжать. Іди сюди, ти мені треба.
Чи й прокинулась я а вже йду у коридор звідки чуються голоси не однієї людини. Виходжу і від здивування дар мови втрачаю: якісь незнайомці заносять у квартиру диван, вірніше частини того дивану.
— Це що таке? – здивовано запитую у свекрухи. – Що тут відбувається?
— Ти все проспала, – каже мені свекруха із докором. – Диван новий для Олеся взяла. Ну не буде ж він спати на вашому старому ліжку? Зараз хлопці оті ваші руїни якраз і винесуть. Я такі гроші передала вам, а ви придбали таку річ не якісну. Що то як не своє.
— Мамо, ви можете пояснити нормально: який диван, який Олесь? Що ви тут надумали робити?
— Ліно, прокидайся, – поплескала в долоні перед моїм обличчям свекруха. – Олесь вчитись у Києві буде. Не в гуртожитку ж йому жити, коли брат у столиці має квартиру двокімнатну? Ось, речі його привезла, сам приїде пізніше, після того, як здасть іспити. Все, давай, забирай зі свого ліжка що там у тебе лежить. Хлопці зараз винесуть.
— Ніхто і нічого виносити не буде.- кажу, – Я люблю той диван і Олеся вашого сюди не запрошувала. Може пожити тиждень, два, але не на постійній основі. Та кімната буде нашому сину. До чого тут ваш Олесь?
— Ліно, речі забери, чи хлопці винесуть із тими подушками твоїми і покривалом. – не відступає свекруха, – Так, не слухайте її підіймайте і на вихід, – командує свекруха зверхньо.
— Якщо ви зараз звідси не вийдете, я викликаю наряд, – кажу вже тим чоловікам. – Квартира належить мені і ця жінка тут ніхто. Так що на вихід швидко.
Свекруха пробує затулити шлях робітникам, говорить аби ті мене не слухали, паралельно набирає мого чоловіка, і у мій бік кидає уїдливі фрази.
Коли ж робітники нарешті вийшли і я замкнула за ними двері, свекруха одразу до мене:
— Ти диви яка господиня тут з’явилась на всьому готовому. А нічого, що я на цю квартиру гроші заробила? Де б ти жила, якби я половину вартості не дала?
Ох уже ті двадцять тисяч євро. Свекруха мені ними і солить і перчить, про них тільки й мова. З якоїсь радості вона вирішила що тепер господиня у цій квартирі і що може розпоряджатись тут не дивлячись на мене.
Моя свекруха багато років за кордоном працювала. Коли ми із її сином надумали одружуватись, вона нам на весілля подарувала ті гроші.
Мої батьки також мали гарну суму на покладі, та ще й продали квартиру моєї бабусі. Ми зібрали усі гроші разом і придбали ось цю простору двокімнатну квартиру у столиці. Душе хороший район, своя огороджена територія, паркінг, поруч парк і невелике озеро.
Ще на стадії ремонту у нас зі свекрухою зіпсувались стосунки. Вона придбала нам шпалери з вензелями і червоними маками, навіть робітника найняла, що мав усе те “щастя” клеїти нам на стіни.
Мені вартувало шматка здоров’я все те неподобство припинити. Ми стіни пофарбували, нанесли декоративну штукатурку:
— У мене в сараї краще, – сказала ображено свекруха.
Відтоді і пішло: що б я не починала робити, мама мого чоловіка нещадно усе критикувала. Або ж взагалі робила щось ніби як для нас, але не запитавши і так щоби на перекір мені.
Одного разу приїхала до нас і доки я ще на роботі була, то повністю увесь наш посуд замінила на новий – чорний. Я ж обожнюю тарілки у горошок. У мене і чайник такий і каструлі і чашки. От подобається і все.
Приходжу додому і бачу увесь свій посуд біля смітника. Добре, що у нас чужі не ходять територією, то я ту коробку і принесла назад до квартири.
А тут свекруха сидить із виглядом переможниці.
— Я вам нормальний посуд придбала, а не оцей несмак.
Ну а тепер ось – Олесь. Я не маю нічого проти брата свого чоловіка – він хороший хлопець, але я не давала згоду на те, щоб він у нас жив.
Та й при надії я – шостий місяць. У тій кімнаті ми дитячу будемо робити, навіть матеріали придбали. Але ж у свекрухи свої плани. Якщо вона дала частину грошей на нашу квартиру, то й жити тут має право брат мого чоловіка стільки, скільки буде потрібно.
Чоловік саме зі зміни повернувся і був щиро здивований тим, що улаштувала його мама:
— Мам, а чого Лесь з дев’ятого класу йде одразу до столиці? Хіба у нас не має у місті хорошого фахового коледжу? Просто я на роботі постійно, у нас дитина з’явиться. Хто буде тут за ним наглядати?
— Я, – каже свекруха спокійно, – Я вже й роботу тут знайшла, краще платять. Все одно у вас кімната вільна. Ти думав я його самого відпущу? Зрештою, якщо порахувати, то ця кімната і є моєю, бо я вам гроші дала якраз на неї.
Поки ситуація так і висить у повітрі. Мій чоловік ходить сам не свій, але матері відмовити не хоче: “Вона так багато для нас зробила. Як я можу їй на вихід вказати?”.
Однак, я жити під одним дахом зі свекрухою не збираюсь – здоров’я дорожче. Позичити ті гроші ні я, ні чоловік не маємо де, аби матері віддати і не бути винним.
Та й чого власне, то ж був подарунок на весілля?
Нині я просто не знаю як бути далі. Невже доведеться жити зі свекрухою під одним дахом тільки тому, що вона нам такий дар зробила свого часу?
Головна картинка ілюстративна.
