– У вівторок минулого тижня приїхала я з дачі в поліклініку, там обстеження деякі треба було пройти, – розповідає Віра Іванівна. – Думала, швидко все зроблю і знову на дачу, на автобус о десятій встигну. Але його, виявляється, скасували! Тільки електричка о другій, це півдня десь ходити треба. І вирішила я поїхати до доньки. Їсти хотілося неймовірно, я ж голодна приїхала в поліклініку, з учорашнього вечора крихти в роті не було. А вдома у нас нічого їстівного, і холодильник відключений з березня, як на дачу поїхали…
Доньці Віри Іванівни, Ользі, двадцять сім, і кілька тижнів тому вона вийшла в декрет. До появи малюк ще достатньо часу, але донька в основному сидить вдома, має деякі проблеми. Максимум – виходить посидіти на лавочці в сквері неподалік, та в найближчий магазин за фруктами чи молоком.
– Подзвонила їй – ти вдома, кажу, можна зайти? – розповідає Віра Іванівна. – Оля відповідає – ну а де ж я ще, приїжджай, звичайно… Приїхала, кажу – Олечко, я їсти так хочу, що сили нема. Є у тебе щось?.. Дістала вона мені каструльку з гречкою, чай заварила. Ну, бублики там якісь були, цукерки, варення, яблука на столі… І тут приходить з роботи зять!
Зять Віри Іванівни працює системним адміністратором у великій компанії, зміна по дванадцять годин, два через два. У той день він повернувся з роботи з ночі.
– Прийшов, роздягнувся, руки помив і відразу на кухню! – продовжує розповідати Віра Іванівна. – Привітався, звичайно. Сідає за стіл і теж – Олю, я, мовляв, голодний, як собака, є у нас щось поїсти? І що ти думаєш, Ольга моя, звідки не візьмись, дістає йому борщ зі сметаною, великий стейк з овочами з духовки витягує, гречку ту ж накладає, але не як мені, основну страву, а на гарнір… Дивлюся і думаю – ну нічого собі ! Матері, значить, чай з бубликами і суха каша, а чоловікові – обід з трьох страв…
Віру Іванівну просто переповнили емоції.
– Ось так ось, дожила! – зітхає Віра Іванівна. – Все життя для доньки старалася. Вивчила її, виростила, на ноги поставила, заміж видала. Для дитини майбутньої накупувала речей цілу гору! Завжди все краще віддавала їй! А мені стейка пошкодували… Встала я з-за столу, сказала «дякую» і пішла до виходу…
Донька ж, здається, навіть не зрозуміла, що сталося.
– Дзвонить мені ввечері вже, як ні в чому не бувало, ми днями коляску з нею обговорювали, скидає якісь варіанти, мовляв, подивися, яка тобі більше подобається. Я кажу – а мені без різниці, бери, яку хочеш! Вона – мамо, а що трапилося? Ну, я їй і виказала все. Що не можна так з матір’ю! Я відчула себе людиною другого сорту просто. Дуже прикро!
Найприкріше, що донька в цій ситуації винною не почувається.
– Ти, каже, не попереджала, що приїдеш на обід, я тебе не чекала! У мене був всього один стейк, я для чоловіка його приготувала, знала, що він прийде з роботи голодний. Людина працювала всю ніч! Йому треба поїсти нормально, він єдиний годувальник сім’ї буде в найближчі кілька років…
А можливо, донька має рацію, кращий шматок дійсно треба віддати годувальнику? Мати ж і справді не попереджала про свій візит. Ну, ось така ситуація склалася, що була єдина тарілка супу, образно кажучи, на двох. Дівчина віддала її чоловікові, а маму нагодувала тим, що знайшлося в холодильнику.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
