Того вечора Марта прокинулася від гучних голосів. Батьки про щось сперечалися на кухні. Батько, намагався говорити тихіше, але у нього не виходило, і сонна Марта чітко чула окремі слова, які начебто стукали в тонкі міжкімнатні двері: «навіщо ти?» – «нікуди не пущу!» – «стільки років пройшло».
І раптом серед цих нескладних слів, Марта чітко почула фразу, яку мама відчеканила, не в силах більше стримуватися:
– Так, тому що, вона не твоя дочка! Не твоя! А його! Ти розумієш?!
У тиші, яка раптово запанувала, в скронях у Марти дрібно застукало – «Не твоя дочка». «Не твоя дочка?». А чия ж?
Вероніку виховали строго. Всі подружки давно парами, а Ніка, найкрасивіша на курсі, одна. На всі питання віджартовувалася: «Принца чекаю». На всіх хлопців дивиться байдуже: вислухає, помовчить, потім посміхнеться:
– Ну добре, мені ще в бібліотеку треба встигнути.
Ось і вся «зустріч». Але доля, як відомо, і на печі знайде. Ось і знайшла Вероніку доля її. І звали долю – Владислав.
Вперше вони подивилися один на одного в трамваї, що хитнув їх на повороті. Подивилися і щось відчули. А потім Вероніка йшла в сторону будинку, а Влад йшов за нею, не відриваючи очей від синіх черевичок на легких ногах. Вероніка йшла і посміхалася. А на розі будинку обернулася. І пропали вони обоє остаточно.
«Так ось воно яке, кохання!» – думала Вероніка, притискаючи руки до грудей, де серце вже кілька днів категорично не хотіло вміщалося.
Але коханню цьому було відміряно рівно 30 днів. Батько Владислава давно вже домовився про стажування для сина за кордоном, і термін його невблаганно наближався.
«Так ось ти яке, кохання» – думала Вероніка, насилу стримуючи сльози в день, коли до розлуки залишалися лічені години.
Розлучилися вони якось безглуздо. Пообіцяли один одному все забути і щасливо жити далі, а ось як це зробити, не подумали. Першою не витримала Вероніка, розвернулася і попрямувала геть. Влад не покликав. Більше вони так ніколи і не зустрілися …
Кілька тижнів минули наче уві сні, а ближче до кінця жовтня Вероніка зрозуміла, що при надії. «Ось він, прощальний подарунок», – подумала Вероніка. І ні хвилини в своєму рішенні не сумнівалася. Так в травні і з’явилася вона, Марта.
Сергій зробив Вероніці пропозицію через три тижні після знайомства. Вероніка чесно сказала, що любить іншого і виховує від нього дочку. А Сергій сказав, що любить тільки її, і ще сказав: «Поживемо-побачимо». Так у Вероніки з’явився чоловік, а у однорічної Марти батько.
Непотрібна мені правда.
Через дванадцять років, в той вечір, батьки посварилися через те, що мама випадково дізналася про те, що не стало мого справжнього батька. І хотіла поїхати до його сім’ї неодмінно зі мною, показати внучку бабусі з дідусем.
Батько не пустив. Прощання відбулося без нас. Та й сварка та згодом забулася. Мати і сама не була впевнена, чи потрібно нам було їхати.
Ось тільки одного після того вечора вже не змінити – тієї непотрібної правди, яку я дізналася. Батько у мене був і є один. Найулюбленіший і найкращий. Іншого батька у мене немає і не треба.
Навіщо мені ця правда? Що мені з нею робити? Як жити?
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
