fbpx
Історії з життя
Ось уже десять років Микола приходить рівно о десятій годині ранку, і йде під вечір. І не з порожніми руками приходить, а завжди з квітами. Майже кожен день вони гуляють по місту згадуючи свою молодість, ну а потім Ніна годує його гарячим борщем або вареничками. Ну де він ще поїсть? Ну де він ще поп’є ароматний чай з малиновим варенням. Звичайно у своєї Ніночка, яку він любить все своє життя. Звичайно Микола пропонував, і не раз, розписатися з Ніною, але вона ввічливо відмовляла

Бабуся Ніна стояла біля вікна, виглядаючи серед перехожих свого старого знайомого Миколу Сидоровича. Знайомі вони з ним були, навіть лячно подумати, майже сімдесят років. Зі шкільної лави. Сиділи за однією партою. Відтоді Микола став проявляти до Ніни особливу увагу. Носив її портфель, захищав від хлопчаків. Після служби Микола влаштувався на завод де працювала Ніна. Тільки ось Ніна на той час вже закохалася в Семена, майстра цеху. Через пів року вони зіграли весілля. Прожили вони щасливо, але без дітей, довгі сорок років. П’ятнадцять років тому не стало Семена. Ну а Микола? Микола так і прожив своє життя неодруженим. Він так і не зміг викинути з душі свою любу Ніночку. Звичайно Ніна про це знала.

Ось уже десять років Микола приходить рівно о десятій годині ранку, і йде під вечір. І не з порожніми руками приходить, а завжди з квітами. Майже кожен день вони гуляють по місту згадуючи свою молодість, ну а потім Ніна годує його гарячим борщем або вареничками. Ну де він ще поїсть? Ну де він ще поп’є ароматний чай з малиновим варенням. Звичайно у своєї Ніночка, яку він любить все своє життя. Звичайно Микола пропонував, і не раз, розписатися з Ніною, але вона ввічливо відмовляла.

— Коля, ну навіщо? – відповідала вона, – Живемо ми поруч, бачимося щодня. Навіщо нам ці формальності? Нам хіба погано без печатки в паспорті?

— Та ні, – смикає Микола скатертину, – дуже добре. Я просто подумав…

Бабуся Ніна глянула на настінний годинник, який показував двадцять хвилин на одинадцяту.

— Щось не на жарт сьогодні заметіль розігралася, – прошепотіла жінка, – Он як мете, нічого не видно. Ну де ж Микола? Може щось трапилося? Може йому зателефонувати?

Бабуся Ніна ніколи не дзвонила Миколі сама, дзвонив завжди він сам, але його номер домашнього телефону знала. Вона підійшла до телефону і підняла трубку. Щось на душі тривожно.

Послухавши гудки, Ніна повернула трубку на місце і знову підійшла до вікна глянувши на годинник. Половина одинадцятого. На вулиці вже мете так, що і перехожих не видно.

— Може до нього сходити? Раптом сталося чого а я тут стою? Може йому допомога моя потрібна? Десь ключі у мене були від його квартири. Сам їх залишив років п’ять тому.

Бабуся Ніна опираючись зустрічному вітру насилу подолала відстань в одну тролейбусну зупинку. Це вам не в двадцять років, добігти за три хвилини. Сил зовсім не залишилося. Це вона за Миколи тримала себе в руках, не показуючи виду як нестерпно тривожать ноги і руки. Бувало що і ложечку чайну тримати не може.

Кілька разів подзвонивши у дзвінок, жінка насилу провернула ключ у замку і увійшла в напівтемряву квартири. А раптом Коля спить? Ось соромно то буде. Сама прийшла.

— Миколо, ти вдома? – попрямувала жінка в бік спальні

Напівпорожня квартира відгукнулася луною.

— Коля, ти спиш?

Микола не спав. Вона відразу це зрозуміла. Він лежав на розкладному кріслі, витягнувши в сторону жінки свою руку. У Ніни перед очима полетіли різнокольорові кола.

— Милий мій Миколка, – стала вимовила, – Ну як же так? А я хотіла сьогодні тобі сама запропонувати нам разом жити. Хороший мій. Так ти і не дочекався моєї любові. Прости, Миколка! Прости мене, чекала чогось, відтягувала, ніби ще мала все життя попереду… А я ось прийшла. Сама прийшла, Коля. А меблі то твої де? Ти що-ж, меблі продавав? Так ось звідки кожен день квіти. А я і не подумала, звідки у тебе гроші на квіти. Кожен день, десять років. Треба вікно відкрити. Дихати, щось немає чим.

Ніна відкрила вікно, потім підійшла до крісла на якому лежав Микола і присіла тримаючись за диван який знаходився поруч.

– Я тут з тобою побуду, Миколка. Приляжу тут з тобою. Нікуди я тепер не піду. З тобою побуду. Можна?

Бабуся Ніна лягла головою в бік Миколи, намацала його крижану руку і закрила очі.

– Нікуди не піду. Я тут, Колю з тобою.

Перед очима Ніни майнув яскравий спалах, і вона побачила себе: стоїть на високому березі незнайомій річки… Теплий вітерець пестив її золотисте волосся… Ніні десять років і на душі у неї легко і тепло. В руках вона тримає білого птаха. Ось зараз вона його відпустить. Ніна відпускає птаха до блакитного бездонного неба. Та ні, вона виявляється зовсім і не дівчинка. Вона білий птах, що летить в блакитну нескінченність.

Автор Сергій Бураков.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page