fbpx
Історії з життя
Ось уже три роки ми з чоловіком намагаємося напоумити сина і виправити свої помилки, але все без толку. Підкажіть, як його, прости Господи, спровадити від нас?

Можливо, хтось засудить мене і скаже, як так можна, але у мене просто немає вже сил. Мій 33-річний син сидить у мене і мого чоловіка на шиї і не збирається ставати самостійним. Так, я звичайно багато в чому сама винна, але перед тим як судити, вислухаєте мене і постарайтеся зрозуміти.

Ми з чоловіком мали двох дітей: практично однолітків, сина і дочку. Коли дочка занедужала, ніхто й не припускав, що вона не зможе перемогти цю напасть. Нам допомогти не змогли. Відтоді я стала надто опікати свого єдиного сина. Тільки це зараз я розумію, що робила неправильно. Тоді ж ображалася на всіх, хто робив мені зауваження. Не дай Боже, щоб впав, а як трішки нездужав- це взагалі був для мене кінець світу. Я дуже боялася і його втратити.

Він ріс маминим синочком, як у нас таких називають. У підлітковому віці він не зустрічався з дівчатами. В його оточенні не було нормальних друзів. Після школи я віддала його в місцевий ВНЗ, відпустити в інше місто одного навіть не думала. Коли прийшов час йти йому в армію, у мене була єдина думка, як цьому завадити. Звичайно ж, він не пішов віддавати борг батьківщині. Чоловік домовився, одним словом ми його відмазали (здається, це так називається).

Після інституту син ніяк не міг знайти роботу. Спочатку чоловік влаштував його за професією, але йому не сподобалося, і він звільнився. Потім домовився і його взяли до знайомого, але мій хлопчик відмовився працювати за таку низьку заробітну плату.

Поки ми з чоловіком працювали, він сидів удома і грав ігри. Спочатку мені так було спокійніше. Але коли йому виповнилося тридцять, а він був без дружини, без дітей і роботи я почала переживати. Я переглянула свої погляди на власне виховання і прийняті мною рішення. Я зрозуміла, що помилялася, опікаючи його. Тепер він не хотів працювати і не прагнув одружитися. Його все і так влаштовувало: я, батько і комп’ютер.

Тоді я вирішила з ним поговорити і пояснити, що пора йому ставати самостійним. Але я була вкрай здивована, коли почула його міркування. Своє небажання з’їжджати і йти на роботу він аргументував тим, що не хоче. За його словами, коли він хотів дружити з хлопчиками, і зустрічатися з дівчатками я йому не дала такої можливості, а тепер його й нинішній стан справ цілком влаштовує. Я здивувалася. І ось тоді я зрозуміла, що сама в усьому винна.

Ми з чоловіком вирішили зробити його життя з нами нестерпним, щоб він сам переїхав. Я перестала йому прати, прибирати і готувати. Але він продовжував ходити в брудному одязі і харчуватися одними макаронами. Можливо, щоб допекти мені? І я здалася.

Ось уже три роки ми з чоловіком намагаємося напоумити сина і виправити свої помилки, але все без толку. Підкажіть, як його, прости Господи, спровадити від нас? Я вже втомилася доглядати за дорослим сином. Мені хочеться няньчити онуків і побути бабусею, а не мамою дорослої дитини. Я звинувачую себе і тільки себе. Я знаю, що пожинаю свої плоди, але невже мені тепер зажди доведеться терпіти на своїй шиї дорослого сина?

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook