– Ось ваше, всіх пороздавала, тепер почну нове життя. Не шукайте мене, назад не заберу!

Одного дня я вибігла з хати на шум, моя колишня невістка тримала за руку старшу дитину і казала:

– В мами особисте життя має бути врешті-решт, досить з мене такого життя.

Коли я стояла на порозі в одному тапку, вона тоді мені дитину і каже:

– Ось ваше, всіх пороздавала, тепер почну нове життя. Не шукайте мене, назад не заберу!

І закрила за собою хвіртку.

Ми з онукою дивилися одна на одну і я не знала, що й робити.

Мій син розійшовся з Лесею десять років тому, вона була з такої родини, де про культуру нічого не чули. Я кілька разів пробувала зробити їй зауваження, коли вони у нас жили, то ледве встигла двері закрити.

А тоді я покликала чоловіка і вже вона з сином пішли жити до її батьків. А там вже син не міг вжитися і так пара й розійшлася. Дарма лишень на весілля витратилися.

Леся не довго сумувала без мого сина, коли онучці був рік, то вона ще собі одного чоловіка знайшла і від нього дитину чекала. Потім з ним розійшлася і знайшла собі третього. І так в неї п’ятеро дітей від різних чоловіків.

Син мій виїхав за кордон, як тільки розійшовся з цією і там вже має нову нормальну, культурну полячку, яка з нього пилинки здуває. Аліменти він платив справно, що я йому ще казала:

– Дарма ти таке робиш, вона на твої гроші гуляє.

Пустилася Леся геть берега, дітей купа, а вона теж батьківською стежкою йде. Я кілька разів казала їй аби спам’яталася, то ледве утекла.

Тому я онучку не знала, лиш могла здалеку зрозуміти, що то наше і могла їй щось купити в магазині, коли бачила. От і все.

А тепер Лесі щось сталося, бо пороздавала дітей всім чоловікам, з якими жила і зникла з села.

Казали, що вона по інтернету знайшла якогось чоловіка, якийсь з Америки, який її запрошував до себе, у нього й хата своя велика, зарплата хороша і тільки не вистачає такої жінки, як вона. Що він в неї закохався з першого погляду і дуже хоче побачити наживо, далі вони одружаться і все у них буде добре.

– Що ж, будемо самі жити. Ти не проти?

– Ні, тільки мені малих жалко, – каже дитина.

– Не пропадуть вони, ти ж знаєш, куди мати їй віддала, краще будуть жити, ніж з нею.

Через якийсь час Іванка до нас привела братика, бо йому було погано в новій родині, не міг прижитися. А всі інші дітки, які були менші, ті таки живуть з бабусями і дідусями.

Про Лесю до цих пір ніхто нічого не знає, де вона та що з нею.

Я синові повідомила, що донька у нас, він тепер пересилає більше грошей, бо тепер певний, що все йде на дитину. Та й ми з чоловіком раді, що є до кого заговорити та для кого жити. Діти такі, знаєте, дуже милі, видно, що не звикли до доброго. Мені шкода, що я раніше не забрала Іванку до себе, але та Леся така, що би й за вітром пустила, якби навіть подумали про таке. Через таку матір дитина добра не знала і добре, що все так склалося.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page