Осінь, доні одинадцять місяців, а наш сімейний бюджет нагадує ту саму славнозвісну миш, але навіть без церкви. У чоловіка незабаром день народження, а грошей, ну, взагалі немає.

І ось, коли я вже майже змирилася з тим, що святковий стіл доведеться прикрашати лише запіканкою з кабачків, раптом дзвонить подруга дитинства, Галина, і, як то кажуть, «падає з небес» з пропозицією:

— Маріє, заробити хочеш? Мені спідницю треба пошити, до вихідних, дуже терміново. Плачу, як в ательє. Згодна? Що тут казати? «Авжеж, згодна!» — відказую я, шелест купюр у гаманці вже почав заглушувати здоровий глузд. Це ж не просто можливість, а цілий джекпот у вигляді спідниці, яка може стати порятунком для святкового бюджету!

Галина приїхала. Після обмірів каже:

— Я недавно в ательє сукню шила, о, це було жахіття! Кравчиня там — руки бозна звідки, сукню носити неможливо, а ще й нерви витратила, поки витрясла компенсацію за зіпсовану тканину. Ну, до суботи, щоб готово було, ага?

Я кивнула, хоча вже почала трохи хвилюватися. Але що поробиш — такий шанс не можна упустити. Сіла до роботи. Галина, треба сказати, не зовсім стандартна модель: сантиметри такі, що хоч хату будуй, а от талія — її там, здається, й не було. Але ж я — майстер на всі руки, тому взялася за справу.

Наступного дня вона приїхала на примірку. Я кажу їй:

— Краще зробити на підкладці, тоді спідниця взагалі сидітиме ідеально.

— О, чудово, — вигукнула Галина. — Ти купи тканину для підкладки, бо я не маю часу. І заодно блискавку теж візьми, бо забула привезти.

Грошики, як ви вже здогадалися, не залишила. Ну, що тут поробиш, побігла до сусідки, позичила і пішла з донечкою на руках по магазинах, шукати тканину та блискавку. Погода була чудова, донечка була дуже чемною, тож усе начебто склалося добре.

До вечора п’ятниці спідниця була готова. Приїжджає Галина, міряє й радіє:

— Ну, просто супер! Як вилита, оце краса! Дякую, Марійко, дякую!

Тут вона витягує з сумки… пачку кави. Гордо і урочисто кладе її мені в руки, усміхаючись від вуха до вуха, а тоді швидко помчала до своєї машини.

Я стою, очі квадратні. У руках — кава. Невже це все? Де ж обіцяні гроші?

Два роки минуло. І раптом знову дзвінок від Галини. Вона навіть не привіталася, одразу до справи:

— Марійко, ти ще шиєш? Мені костюмчик треба до свят. Може, хочеш заробити?

Я відчула, як мене огортає гнів. Але ж якось треба стриматися, щоб не сказати людині все, що зараз буквально висить на язиці. Тож, зібравши всю свою волю в кулак, відповідаю:

— Ти знаєш, Галю, я вже досягла такого рівня доходу, що спроможна сама собі каву купити, без таких «заробітків». Дякую за пропозицію, але відмовлюсь.

Галина на мить затихла, а далі буркнула:

— Ну як знаєш, — і без “будьте здорові” поклала слухавку.

І ось, подумала я, здавалося б, кінець цієї саги, але ж ні! Минулого тижня знову дзвінок. Я вже навіть не намагаюся вгадати, хто здає мій номер усім цим «знайомим», але Галина без зайвих церемоній:

— Ти вже не шиєш? Може, порадиш когось, хто гарно шиє?

І тут мене пробило на іронію. Я спокійно відповідаю:

— Знаю одну майстриню, зі смаком і золотими руками, але не впевнена, що тобі підійде.

— А чого це не підійде? — здивовано обурюється Галина.

— Розумієш, вона трохи дивакувата. Працює лише за передоплатою і не п’є дешеву каву.

Галина не витримала й поклала трубку, навіть не попрощавшись.

От я собі думаю, інколи люди роблять нам щось неприємне, але чомусь соромно стає саме нам. Та найголовніше — я все ще пишаюся тією спідницею, своїми золотими руками та тим, що тепер вмію казати “ні”.

You cannot copy content of this page