Останні десять років свого життя я на заробітках була. Саме перед тим, як донька вчитись пішла я й поїхала. Зараз у мене вже й онуків двійко і зять є. Подарувала я молодим нещодавно й хату під Києвом, нині ремонт роблять, звісно ж з моєю допомогою. А це на хрестини до меншого онука я приїхала. Напевне, краще б мені в Мілані лишитись було, бо те що я побачила і як відреагувала зіпсувало мої стосунки із з донькою і зі сватами моїми.

З зятем своїм я не особливо була знайома. Донька з ним зустрічалась в інституті, а я саме на заробітках була. Вона мені в трубку витьохкувала про те, який він особливий, який гарний, яка у них любов, то я й спокійна.

До весілля я за тиждень приїхала, бо раніше не мала змоги, то якось у клопотах і не до того аби придивлятись до родича майбутнього. ну а з відпустками так я як не у санаторії, то до мами на гостину, або по рідні катаюсь, так місяць і минав.

Та й зять мій поводився завше чемно і дуже привітно. Бачила, що до дитини гарно він і з донькою ніби як у них все гаразд було. Принаймні, за той час, що я поруч була ніяких “дзвіночків” для мене не пролунало. Думалось мені, що хоч дитині пощастило і пару гарну має.

 А це у меншого мого онучати хрестини були тиждень тому. Я спеціально відпустку узяла не на різдвяні свята а на весну. Якраз і на Пасху дома побуду і онука охрестимо. Якби знала, що то має бути, ліпше б і далі хати італійцям прибирала, спокійнішою була б, чесне слово.

Удома вирішили відзначати. Дім у доньки великий, ремонт якраз доробляють, але зал уже готовий і кухня, тож і приготувати де було і посидіти. гостей повинно було бути не надто багато, але зібралось п’ятдесят, справжнє тобі невелике весіллячко. Ну охрестили дитину, прийшли із церкви і стали на стіл ладнати.

І тут я чую, як зять мій до доньки моєї починає:

— Де ложки? Ну що то за господиня така ніколи в ніде порядку немає? Як можна було забути де ложки поклала? Я кладу що і знаю із заплющеними очима де взяти. А тут нема в салаті ложок, чим люди їстимуть? Як так можна? – і в такому дусі накручує далі.

Щоб ви розуміли, що в цей час на кухні повно люду. Донька щось виправдовується, так він ще більше бурчить, вона замовкла, так він уже за те що вона мовчить починає. І головне, бачу, що то для неї не несподіванка і фрази у них такі завчені чи як.

Ну добре із тими ложками, знайшли та й забули. А сіли за стіл так зять і тут знайшов приключку:

— Де сіль? Як так можна, я оце не знаю. Надіє, я прямо не можу вже. Як так, на стіл накрито, що нема солі? То ложки ледь знайшла, зараз піде сіль на пів дня шукати. То вже як сіли усе бути має у доброї господині. – і пішло-поїхало у тому ж дусі.

Гості сидять озираються. Хто на жарт переводити намагається, хто тему міняє, але зять не вгаває. І то йому не те, і те не тим боком. А винна хто? Правильно, Надійка.

Ну, слухала я слухала, ну терпіла я терпіла. Та скільки ж це можна, скажіть, люди добрі? Таки терпець урвався, встала з-за столу і кажу зятю:

— І не сором тобі? Господарь великий? Живе у домі на тещині гроші купленому, ремонт робить, за мої. Тільки й чую: “Мамо треба триста, мамо передайте п’ятсот”. А тепер пан? Ото коли сам на ложки, сіль і стіл таких заробиш, тоді і повчатимеш дитину мою. А зараз  не смій і слова більше говорити.

Гості змовкли, зять вилетів з-за столу, а донька за ним. Сваха щось мені про те, що я не права хотіла сказати, так я і їй кілька добрих слів виділила, бо ж не навчила сина жінку поважати.

Коротше, гості розійшлись тихенько і страви як стояли, так і лишились, бо я додому поїхала а зять із донькою і свати теж кудись подались.

І от тепер я для всіх не така. Виявляється, я свято зіпсувала і зятя у незручне становище поставила.

Ну свати то добре, що з них узяти, я їхнього сина зачепила. А донька? Та прямо розмовляти не хоче, бо я не гарно сказала і вчинила.

Уявіть? Не її чоловік, що при всіх про неї таке говорив, а я, що правду сказала і вступилась за неї.

— Мамо, – каже мені, – Тепер він і в домі нашому жити бажання не має, бо ти таке сказала.

Я аж засміялась.

— Подумаєш, – кажу, – з’їжджайте і бажано до сватів в однокімнатну, або ще краще – квартиру за десять тисяч у столиці орендуйте. Мені й ліпше, сама там житиму і ремонт дороблю, а свою квартиру здам. Гордий, хазяїн, то хай сам і доводить, що є таким, а не при всіх тобі вказує. Якщо ти таке йому дозволяєш, то я не ти і дитину свою захищатиму.

Ну от скажіть, хіба я не права? Ви б могли це слухати спокійно? Що? ні слова б не сказали?

Катерина Р.

01,04,2023

Головна картинка ілюстративна.