Останні роки, поглядаючи на дружину, Петро Сергійович часто дивувався: як же рано вона постаріла! Їй він нічого не говорив. Навіщо ображати? До чого ж швидко промайнула її молодість. Що ж, виходить, і йому старіти? Йому, в самому розквіті сил?!
Іноді, в теплий літній вечір, щоб зробити їй приємне, він запрошував погуляти по бульвару. Вона радісно метушилася, одягала своє вихідне плаття чорного кашеміру – років двадцять йому, а все зносу немає і довго клопоталась навколо нього: то краватку перев’яже, то плечі почистить, то здасться їй, що манжети недостатньо туго накрохмалені, сорочку змусить змінити.
По алеях вони йшли повільно, обидва в чорному, і перехожі дивилися і оберталися на незвичайну пару.
– Дивись, – щасливим, захопленим голосом шепотіла дружина, – дивись, як на тебе дивляться.
Бувало, навіть сердилася:
– І чого ці сороки втупилися? Мало їм хлопців, вже на одружених задивляються.
– Ну, ну, – обривав він її, але мимоволі розправляв плечі і кидав на всі боки хвацькі погляди.
Колись Петро Сергійович дуже любив свою дружину. З роками він звик до неї, звик до її постійного захоплення, до її турботи про нього. Їх життя текло спокійно і гладко, як річка в заростях очерету. Він працював, вона поралася по господарству. Непомітно проходили день за днем. І раптом сталося несподіване.
Вранці, як завжди, дружина розбудила його, приготувала йому сніданок. А коли він повернувся з роботи, сусідка розповіла, що дружину відвезли на «швидкій».
– Щось серйозне. Тримайтесь, сусіде.
Увечері він ліг в холодне незатишне ліжко. Всю ніч важко було заснути, не відчуваючи під боком звичного тепла дружини. А коли все-таки заснув, то мало не спізнився на роботу. І що це Тетяна надумала відлежуватись? Ніколи не залишала його одного, і ось на тобі!
Наступного дня знов пішов провідати дружину. Петро Сергійович почистив костюм, одягнувся, узяв кульок з апельсинами. І коли неквапливо, як завжди, але вперше без дружини, йшов знайомим бульваром, раптом подумав: «А що, якщо ось так і доведеться ходити на самоті? А що, якщо мені не все кажуть?»
Згадалося, як на дачі, де вони жили років п’ять тому, господар, сухорлявий, з цапиною борідкою старий удівець, через місяць після того, як його дружина пішла в засвіти, привів в будинок рум’яну молодицю.
«Нині добрі чоловіки в ціні», – сміючись, сказав він. Молодиця цілий день гриміла відрами в городі, раз у раз чулося: «Милий, подай. Милий сходи до магазину.» Петро Сергійович навіть плечима знизав. Боронь боже від такого.
Він сам не помітив, як став думати про це, а коли отямився, розсердився на себе: «Та що це я, прости господи, вона ще жива, а я уже таке собі уявляю».
У коридорі він зустрів двох жінок, запитав, як знайти дружину. Ті показали.
– Чоловік, напевно, – почув він позаду себе.
– Та ні, вона …
Подальше він не розчув, здогадався – дивуються. Нехай дивуються. А він свою Тетяну ні на яку молоду не проміняє. Хай і виглядає він ніби її син. Петро Сергійович ледве відшукав в палаті дружину. Така маленька, непомітна лежала вона у величезній білосніжній кімнаті.
– Прийшов, – важко посміхаючись, тихо сказала вона.
Він вдивлявся в змарніле обличчя, чорні кола під очима.
– Скоро випишуть?
– Куди там, може, і зовсім не повернуся.
– Ось ще! – невпевнено гримнув Петро Сергійович.- Тобі ще жити та жити.
Найбільше він не хотів зараз, аби викотилася сльоза, дістав хустку і почав голосно відкашлюватись.
– Як тепер сам справляєшся?
– Без тебе як без рук, – сказав він правду.
– Та й то вже, дивлюся, схуд – зовсім юнаком став. – І тихесенько, заздрісно засміялася: – Прямо зачарований ти якийсь, сорок років живемо – все не змінюєшся. Я вже тут всім про тебе розповідала. Бачиш, дивляться – чекали.
Справді, з сусідньої ліжка на нього з цікавістю дивилася жінка.
З важкими думами спускався Петро Сергійович вниз. «Бідна Тетяна, відчуваю, не всю правду мені кажуть».
Санітарка зустріла його докором:
– А де ваші, діду бахіли? А?
В першу хвилину він не зрозумів, що говорять йому – до того його вразило слово «дід». Потім, зрозумівши, він метушливо взявся вибачатись.
Санітарочка поблажливо засміялася:
– Ох, люди похилого віку, – що діти малі. Нащо ж ви дідусю зараз їх на себе одягаєте? Додому ж ідете?
Сутулячись під її поглядом, він надів пальто, взяв капелюх, палицю, пішов до виходу. Уже хотів відчинити дзеркальні двері і затримався. Із дзеркала на нього дивився сивий дід з сумним поглядом.
І тут до нього вперше дійшло, що дивився він завжди на себе її закоханими очима і що тепер ні для кого він вже не буде ні молодим, ні красивим.
Головна картинка – firestock