Чомусь завжди мою Настю турбувало, чому вона не має того, що інші. Коли я намагалася пояснити, що батько небагато заробляє, та й я теж, то вона питала:
– Чого ж ти за нього заміж вийшла.
– Бо любила, доню.
– Для чого такого любити?, – питала донька.
Я й сама не знала. Для чого та любов так очі засліплює, що потім вже й дивитися на нього не можеш, він то собі очі заливає, а я куди дінуся, як маю дитину ростити?
І так, що я Степана до матері відправила і залишилася з донькою сама. Не могла я їй від того нічого дати більше, я б навіть сказала, що ми стали жити ще бідніше.
А Настя наче навмисно, тільки й мови, що хоче нову сукенку, нові чобітки, телефон, гроші.
– Вийдеш заміж і будеш мати, – казала я їй. – ти ж бачиш, що я не маю. Не маю. На себе ні копійки не витрачаю, все на тебе і не можу доробитися.
– Так і знала, – казала вона і йшла геть на кілька днів з дому, а потім далі приходила.
Коли у неї почали з’являтися нові речі, то я питала, де вона їх бере. А вона казала. що у неї є хлопець багатий, який їй все це дарує і заміж її кличе.
– Але я тебе на весілля не покличу, там люди багаті, не те, що ти.
– Головне аби ти була щаслива, – казала їй я на те, хоч серце й стискалося.
І так вона пропала на рік, а далі вернулася з дитиною.
– Я в тебе поживу, – поставила мене перед фактом.
Я не знала, що й казати. Змінилася моя донька до невпізнанності, все в телефоні сиділа та фотографії гортала і шепотіла:
– Чого вона має, а я ні. Я теж таке хочу! Я в сто разів більше на це заслуговую! А сиджу тут в панельці і підгузки міняю! Треба було йому дитину залишити!
Я тільки молилася аби вона сина нікуди не віддавала, бо я вже прикипіла до дитини, таке миле дитя, яке не розуміє, чому мама його на ручки не бере, чим вона таким зайнята…
І знову Настя зникла, сина залишила на мене. З’являлася раз в тиждень, залишала гроші і тішилася дорогим телефоном.
А потім пропала. Вже сім років від неї нічого не чути. Якби не добрі люди, то й не знаю, якби нам з Петриком велося. А то сусіди й одяг зі своїх дітей дадуть, іграшки, він наш улюбленець, цілого під’їзду, та навіть двору. Всі про нас знають та завжди пропонують допомогу.
Я останні роки на ноги підупала, чогось так сталося, а Петрику ж скоро в школу, я ж його маю й водити і забирати. Тому й молюся, а що ще лишається.
Знаєте, він іграшками чужими бавиться і тішиться, що є таке, не вередує, що те не одягне чи те їсти не буде. Я знаю, що інші бабусі розказують, як з ложкою за дитиною бігають аби хоч якось поїла. А мій наче все розуміє і не хоче завдавати мені клопоту.
Я вже не пригадаю Настю в його віці, може теж була така лагідна, не пам’ятаю. Але що з неї виросло і що з Петрика виросте – от про що я думаю. Я ж що його, що її виховую так само, не в надлишку, безмірною є лише моя любов, що до нього, що до мої доньки.
Я готова її зустріти з розкритими обіймами, лиш би вона до нас вернулася. Чи можливо це, як гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
