Ми з чоловіком і маленькою донечкою мешкаємо у Борисполі, під Києвом. Квартира у нас своя, чоловік працює, я в декреті. Живемо по-тихеньку, як усі. Ми не багаті але й копійки, навіть не зважаючи на час і те, що я в декреті, рахувати не доводиться.
Але останнім часом чоловік завів мову про те, що я просто зобов’язана вийти на роботу. І що цікаво – для нашої родини потреби в тому, аби я залишила однорічну донечку на маму, немає. Справа в тому, що брат чоловіка з родиною евакуювався зі Сходу до нас і саме, аби допомогти їм, мій чоловік і говорить. аби я вийшла так рано з декрету.
Розумію, зараз усім не легко і потрібно підтримувати одне одного, але мені уже сорок. Мариночка наша у нас єдине дитя, неочікуване щастя і подарунок долі, на який уже ніхто й не очікував. Я дихаю нею, постійно доторкаюсь до маленьких щічок не вірячи своєму щастю, а тут залишити і вийти на роботу?
Чоловіку пообіцяла, що обов’язково подумаю над цим питанням, але розумію, що я не хочу виходити з декрету. Мариночка зараз така цікава – перші невпевнені кроки, перші слова, які так смішно звучать. А її обличчя серйозне, коли вона намагається вимовити щось складне? Я цього усе життя чекала, і що? Залишити?
Знаю, моя посада і кошти, які я отримуватиму стали б прекрасною допомогою родині брата, але я навіть думати про те, щоб вийти на роботу не можу.
Може я не права? Може треба переступити через себе і допомогти людям?
07,12,2022
Лідія К.
Головна картинка ілюстративна pexels.
