Останнім часом Михайло Іванович був дуже задуманий. Наче все добре у нього, але таке було відчуття, що щось робиться перед самим його носом, а він нічого не помічає.
Це було дежавю.
Тридцять років тому він так само мав таке ж відчуття. Його кохана дружина Алла дивно себе вела, а він ніяк не міг зрозуміти, що не так. Вона була то сумна до сліз, то весела до сліз.
Михайло тоді був хлопцем сільським, дружина в його розумінні мала мати певні риси, такі як господарність і любов до дітей, а все інше забезпечував чоловік. Він важко працював, їздив на вахти, а коли приїжджав, то бачив дивиний блиск в очах жінки і надто сильні парфуми.
І ось одного разу він заступив в чергування, а душа не на місці. Ніколи з ним такого не було.
– Петровичу, я на годинку додому, – попросив напарника.
І притьмом в машину службову та додому.
Приїхав саме вчасно: його дружина безпробудно спала, а в ванній був його дворічний син. Нарешті він зрозумів, що з дружиною не так.
Довго потім возив її по лікарях, але толку не було ніякого. Навпаки, коли жінка зрозуміла, що чоловік так реагує на її звичку, то стала вже відкрито вживати.
Тоді Михайло й взяв сина та переїхав до матері. Далі в його житті серйозних стосунків не було. Не міг більше довіряти жінці, а далі вже й придивлявся, як вони ставляться до його сина і зрозумів, що не кожна полюбить чужу дитину.
Аж коли син став повнолітнім, тоді чоловік вирішив зійтися з жінкою, яка йому подобалася без страху, що вона якось не так вплине на його сина.
На щастя Марта була чудовою людиною, він був щасливий з нею. Разом вони одружили його сина, віддали йому квартиру бабусі, самі ж живуть в селі. Більше дітей у них нема.
І діти вже у сина, і дружина чудова, але це відчуття накотилося з такою силою, що він аж змінився.
Сидячи за столом, він дивився у вікно й міркував про сина. Віктор останнім часом телефонував коротко, жартував невпопад, ніби ховав щось за тими усмішками.
— Ти знову про Віктора думаєш? — спитала Марта, ставлячи перед ним чашку чаю.
— А про кого ж іще, — буркнув він. — Батько я чи хто.
– Все у них добре. Ти чого переживаєш?
– Не знаю, не знаю, – казав чоловік та задумливо сьорбав чай.
Михайло Іванович згадував, як син привів невістку знайомитися.
Він до неї довго придивлявся. Оля була тиха, небагатослівна, без показної манери триматися. Не намагалася сподобатися, не загравала.
— Добре, — сказав він тоді сам собі. — Така й потрібна.
Перші роки все було спокійно. Оля працювала, Віктор теж. Жили без надмірного достатку, але й без нестачі. Коли Михайло Іванович навідувався, бачив чистоту, порядок, смачну їжу на столі.
— У вас добре, — казав він коротко.
— Ми стараємося, — відповідала Оля.
Але з часом дрібні деталі почали складатися в дивну картину. У квартирі вони зробили сучасний ремонт, далі з’явилися нові меблі. Потім — побутова техніка, яку Віктор точно не міг собі дозволити, батько знав скільки син заробляє.
– Може, позику взяли, – сказала Марта, – Не просить у тебе грошей і радій.
– Ні, тут щось не те, – казав той.
Він бачив, як син ховає очі, а невістка навпаки, дивиться прямо, навіть, гордо.
— Ти щось приховуєш, — сказав Михайло якось по телефону.
— Та ні, тату, — відмахнувся Віктор. — Не вигадуй.
На своєму прикладі він вже знав: якщо відчуття тривожить, значить, не просто так.
— Марто, я поїду до сина на кілька днів, побуду з онуками, — вирішив він.
Марта Василівна не підтримала чоловіка.
– Михайле, я теж хочу поїхати. Що за поспіх?
– Не цього разу, – сказав той, бо мав план.
Він вирішив не їхати до сина, а погостювати в друга дитинства, квартира якого була в тому самому домі. Вони разом тут і виросли, тому й друга провідає і правду про сина розкриє.
Валерій зустрів друга радісно, гостинно. Проговорили до пізньої ночі і ночувати у нього лишився.
А зранку став біля вікна на посту і обімлів від побаченого.
Коли Валерій зайшов в кімнату, то чоловік тримався за серце та хапав повітря ротом.
– Швидку?
– Ні, зараз мине.
– Що сталося? ти чого так розхвилювався?
«Як тут не розхвилюєшся?», – подумав Михайло Іванович, але не міг зізнатися другу в тому, що побачив. Йому було соромно.
Отож, з під’їзду вийшов його син, ведучи дітей в школу та садок. У спортивній куртці, з рюкзаками дітей. Говорив щось, сміявся. Через кілька хвилин вийшла невістка, її було не впізнати, елегантна, зачіска, макіяж і за секунду до неї під’їхав автомобіль і навколо неї почав крутитися якийсь гарний чоловік.
Тепер все було зрозуміло, звідки гроші і винуватий погляд сина.
— Отак, — прошепотів він. — Значить, так.
Увечері він подзвонив у двері синової квартири.
— Тату? — Віктор розгубився, але швидко опанував себе. — Ти ж не казав…
— Не казав, — відповів Михайло. — Поговорити треба.
У квартирі було чисто, пахло їжею. Діти бігали кімнатами.
— Оля ще не прийшла? — спитав він.
— Пізніше буде, — відповів Віктор.
Вони сіли на кухні. Мовчали.
— Кажи, — нарешті промовив батько.
Віктор зітхнув.
— Я знав, що колись доведеться. Просто не хотів, щоб ти подумав…
— Я вже думаю, — перебив Михайло Іванович. — Краще скажи сам.
І Віктор розповів. Про те, як після змін на роботі Олю підвищили, їй запропонували посаду і власного водія.
Як вони разом вирішили, що поки так буде краще: вона працює більше, він — удома, з дітьми. Бо хтось має.
— Ти ж сам мене вчив, — тихо сказав Віктор. — Що родина — це команда.
Михайло Іванович мовчав.
— Я не сиджу без діла, — продовжив син. — Підробляю. Думаю про власну справу. Просто зараз так склалося.
У цей момент двері відчинилися. Оля зайшла, побачила свекра — і зупинилася.
— Добрий вечір, Михайле Івановичу.
— Добрий, — кивнув він.
Вона зняла пальто, пройшла на кухню. Сіла.
— Я знаю, як це виглядає, — сказала спокійно. — Але ми з Віктором усе вирішували разом. Я його люблю і поважаю. І ми від вас це приховували, бо знаємо, які у вас уявлення про родину і обов’язки.
— А люди що скажуть? — запитав він прямо.
— Люди завжди щось кажуть, — відповіла Оля. — Але жити нам.
Михайло Іванович подивився на сина. На невістку.
— Головне, — сказав він нарешті, — щоб у хаті був лад. І щоб ви один одного берегли.
— Так і є, тату, — відповів Віктор.
Коли він повертався додому, Марта Василівна мовчки слухала.
— Ну як? — спитала лише раз.
— Нормально, — сказав він. — Світ міняється. А головне — щоб люди не мінялися одне до одного.
Вона кивнула. А Михайло Іванович уперше за довгий час відчув спокій.
