– Мамо, ти знову скасуєш свої плани через нас? – голос сина в телефоні звучав здивовано, але з ноткою роздратування.

– Звичайно, скасую, – відповіла я спокійно, хоча всередині все кипіло. – Ви ж просите посидіти з Софійкою на весь вікенд. Я не можу відмовити.

– Але ж ти мала їхати з Галиною на той свій сад! Ми могли б знайти інший варіант…

– Який інший варіант, Володю? – втрутилася в розмову Олена, його дружина, голосно, щоб я чула. – Ти ж знаєш, що мені потрібно відпочити, а бабуся завжди рада побути з онуком. Правда ж, мамо?

– Так, звісно, рада, – вимушено сказала я, стискаючи слухавку.

– От бачиш, – тріумфально підсумувала Олена. – Не треба вигадувати проблеми там, де їх немає. Ми ж сім’я, правда?

Я мовчала, бо знала: якщо скажу правду, то наступного разу можуть і не попросити. А без тих рідкісних зустрічей з маленькою Софійкою моє життя стало б порожнім.

Мій син Володимир одружений вже багато років. Доньку нам з чоловіком подарували не відразу, тільки через кілька років після весілля, і ця маленька Софійка стала для мене справжнім скарбом, тим промінчиком, що єднає мене з молодою родиною сина.

Спочатку я не надавалa великої уваги тому, як невістка Олена відкрито уникає спілкування зі мною. Це почалося ще з нашого першого знайомства.

Здавалося б, прийшла до нас додому, щоб ближче познайомитися, обмінятися думками про життя, але замість того за святковим столом вона весь час дивилась у свій смартфон, швидко набирала повідомлення подругам і навіть голосно реагувала на щось смішне там, не соромлячись присутніх.

Син ніяк не коментував таку поведінку своєї обраниці, а мені довелося прикидатися, ніби все гаразд, хоча в думках крутилося бажання якось випадково облити той телефон чаєм з чайника.

З того часу наші зустрічі проходили майже без слів: лише коротке привітання при вході та кивок на прощання. Ми намагалися бачитися якомога рідше. Навіть на сімейні свята вигадували причини, щоб не приходити, а подарунки передавали через Володимира.

Коли Олена завагітніла, я, як досвідчена жінка, розуміла її стан і намагалася підтримати: приходила до них, пропонувала допомогу по господарству чи просто побути поруч.

Але у відповідь бачила лише незадоволені вирази обличчя, ніби питала: навіщо ти тут з’явилася? Що ж, подумала я тоді, у вагітних бувають свої примхи, тож не стала ображатися.

А потім народилася Софійка. Олена швидко відчула, що означає не спати ночами через маля, і коли я пропонувала взяти дівчинку на прогулянку чи допомогти з хатніми справами, вона охоче погоджувалася.

Між нами наче потеплішало: ми не стали близькими подругами, але принаймні розмовляли нормально, без напруги.

Софійка росла, і потреби в моїй допомозі ставало менше. Все повернулося до попереднього: байдужі погляди, ігнорування дзвінків, холодність.

Щоб провести час з онукою, мені доводилося заздалегідь домовлятися, і тільки якщо Олена була в доброму гуморі, мені дозволяли побути з дівчинкою годинку-дві.

Часом Володимир сам дзвонив і просив допомоги, коли їм з Оленою хотілося провести вечір удвох чи виїхати кудись на день. Олена ж ніколи не опускалася до того, щоб попросити мене особисто – мабуть, вважала це нижче своєї гідності.

Ось і того разу я з сусідкою по дачі, пані Галиною, планувала поїхати на ділянку, щоб підготувати її до холодів. Ми вже придбали все необхідне для догляду за деревами, хотіли традиційно допомогти одна одній, а потім посидіти за чашкою чаю з домашнім варенням, поспілкуватися про життя – словом, вікенд був розпланований хвилину за хвилиною.

І раптом увечері в п’ятницю дзвонить син і просить узяти Софійку на цілі вихідні. Я, звісно, погодилася, хоч і розуміла, що це означає скасувати поїздку – з маленькою дитиною на дачу їхати було б надто складно.

Передзвонила Галині, вибачилася, а вона в відповідь влаштувала мені цілу розмову про те, як я дозволяю собі не поважати власний час.

– Людо, ти що, знову? – казала вона роздратовано. – Скільки можна танцювати під їхню дудку? Олена тебе взагалі за людину не вважає, а ти все терпіш!

– Галю, ну що я можу вдіяти? – зітхнула я. – Якщо почну щось казати, то взагалі не бачитиму Софійку.

– А ти впевнена, що зараз бачиш її достатньо? Вони ж тебе тільки тоді згадують, коли їм зручно!

– Але ж це моя онука… Її посмішка, її теплі долоньки – це все, що в мене є.

Галина зітхнула і сказала:

– Ех, Людо, серце в тебе м’яке надто. Але одного дня ти пошкодуєш, що так себе принижуєш.

Можливо, вона мала рацію. Не варто було мені весь час заплющувати очі на те, як Олена демонструє свою байдужість, і на те, що Володимир ніколи не ставав на мій захист, навіть коли її поведінка переходила межі чемності.

Але думка про те, що через якісь розмови я можу втратити ті рідкісні моменти з Софійкою, змушувала мене мовчати. Я жертвувала зустрічами з подругами, відмовлялася від своїх захоплень і завжди чекала нагоди побути з онукою.

Пам’ятаю, як усе почалося. Коли Володимир привів Олену знайомитися, я старанно готувала стіл: пекла пиріг з яблуками, варила улюблений борщ сина. Думала, що це буде теплий вечір, де ми розкажемо про себе, посміємося.

– Мамо, це Олена, – сказав Володимир, усміхаючись.

– Дуже приємно, – сказала я, простягаючи руку.

Олена потиснула її мляво і відразу сіла за стіл, дістаючи телефон.

– Подруга написала, треба відповісти, – пробурмотіла вона, не підводячи очей.

Ми з Володимиром перезирнулися, але він тільки знизав плечима.

– Ну, розкажи про себе, Олено, – спробувала я зав’язати розмову. – Де працюєш?

– В офісі, менеджером, – коротко відповіла вона, продовжуючи стукати по екрану.

– А хобі які маєш?

– Соцмережі, шопінг, – і знову сміх над якимось повідомленням.

Володимир намагався підтримати розмову:

– Мамо, Олена недавно була в подорожі, розкажи!

Але Олена тільки махнула рукою:

– Та потім якось.

Той вечір минув у напівмовчанні. Я відчувала себе зайвою в власному домі.

Після весілля ситуація не покращилася. На сімейні обіди Олена приходила, але сиділа мовчки або знову в телефоні.

Одного разу на день народження Володимира я запросила їх до себе.

– Ми прийдемо, – сказав син по телефону.

Але коли вони з’явилися, Олена відразу сіла в кутку з телефоном.

– Олено, може, чаю? – запропонувала я.

– Ні, дякую, – сухо відповіла.

– А пиріг спробуєш? Свій рецепт.

– Я на дієті.

Володимир шепнув мені:

– Мамо, не звертай уваги, вона втомлена.

Але я бачила, що це не втома, а щось інше.

Коли Олена завагітніла, я дуже зраділа.

– Вітаю, дітки! – сказала я по телефону.

– Дякую, – коротко відповіла Олена.

Я почала частіше дзвонити, пропонувати допомогу.

– Може, приїду, приготую щось корисне?

– Не треба, ми самі впораємося, – казала вона.

Але коли прийшла в гості, Олена сиділа з незадоволеним виглядом.

– Чому без попередження? – запитала вона.

– Думала, допомогти…

– Ми не просили.

Володимир втрутився:

– Олено, мама хоче добра.

– Добре, хай сидить.

Після народження Софійки все змінилося на краще. Олена дзвонила сама:

– Людо Іванівно, може, заберете Соню на прогулянку? Я так втомилася.

– Звичайно, з радістю!

Ми гуляли парком, я розповідала казки, Софійка сміялася.

– Дякую вам, – казала Олена, забираючи доньку. – Ви така помічниця.

Я танула від щастя.

Але коли Софійка підросла до трьох років, Олена знову віддалилася.

– Сьогодні не зручно, – казала вона на мої пропозиції.

– А завтра?

– Подивимося.

Одного разу я приїхала без дзвінка, бо дуже сумувала.

Олена відкрила двері з незадоволеним обличчям.

– Ви що, не могли попередити?

– Вибач, просто хотіла побачити Соню.

– Вона спить. Приїжджайте іншим разом.

Володимир вийшов:

– Мамо, може, чаю?

Але Олена сказала:

– Володю, в нас справи.

Я пішла, відчуваючи ком у горлі.

Подруги радили:

– Людо, поговор з сином серйозно.

На зустрічі з подругою Наталею в кафе я розповіла все.

– Наталю, я не знаю, що робити.

– Ти ж йому мати! Скажи прямо: чому він дозволяє дружині так ставитися?

– Боюся втратити онуку.

– Але так ти втрачаєш себе!

Іншим разом Галина сказала:

– Запроси їх до себе і поговоріть по-дорослому.

Я наважилася. Подзвонила:

– Приїжджайте в неділю на обід.

Вони приїхали. Софійка бігала, раділа.иЗа столом я сказала:

– Дітки, хочу поговорити.

Олена насторожилася.

– Про що?

– Про наші стосунки. Мені здається, ми могли б спілкуватися тепліше.

Володимир кивнув:

– Мамо, ти права.

Але Олена сказала:

– А що не так? Ми ж нормально спілкуємося.

– Ти часто уникаєш розмов зі мною.

– У мене багато справ, роботи.

– Але ж ми сім’я.

– Сім’я – це ми з Володею і Соня. Ви – бабуся.

Я замовкла. Володимир сказав:

– Олено, не треба так.

– А як? Вона весь час лізе зі своєю допомогою, коли не просять.

– Я просто хочу бути ближче до онуки.

– То домовляйтеся заздалегідь, як усі нормальні люди.

Я навіть не знаю, як мені із нею розмовляти, якщо чесно. Що це таке, скажіть мені? Я розумію, що я не мама, а свекруха. але усе одно, хоч якась повага має ж бути, правда?

От як мені достукатись до цієї невістки, як стати частиною їхнього життя?

Головна кратинка ілюстративна.