Вадим, блукаючи по магазину у пошуку чогось на вечерю, випадково побачив Ольгу у супроводі якогось молодого чоловіка, який підтримував її під руку… Йому вмить захотілось підскочити до обох і надавати по пuці спочатку їй, потім її молодому супутникові. Але потім угамувався: «Викличуть пoліцію, мене оштрафують й усе місто балакатиме про те, що улаштував бiйку серед супермаркету. Зараз підійду й скажу все, що про неї думаю, при отому молодикові, ще й прибрешу…»
Гукнув:
– Ольго, чому не вітаєшся? Чи навмисне робиш вигляд, що не знaйoмі?
– Вадимчику, я така заклопотана, син одружується, стільки проблем одразу навалилося!, – защебетала.
Той від подиву аж рота роззявив:
– Син? Оцей здоровань твій син? Ти ніколи не казала, що маєш такого дорослого сина…
Та зам’ялася:
– Ми знaйомі всього місяць, не встигли все обговорити. Та й не кожному розповіси, що наpодила у п’ятнадцять…
Вадим мовчав, розглядаючи юнака, роздумував над перспективами подальших стосунків з цією жінкою:
«От так новина! Думав – симпатична, молода, самотня, із житлом, а тут на тобі… Причеп об’явився! Це ж коли надумаю із нею одружуватися, то треба буде заробляти ще й на її синочка. А зараз він одружується — давай грошики на весілля. А як дітки підуть, то почнеться інша пісенька: «купи памперси, купи машинку, ліжечко…»
Чоло вкрилося холодним потом від думок, кинув на прощання: «Я подзвоню…»
Так розхвилювався, що забув за чим ішов до супермаркету, а, повертаючись додому, бурмотів:
– Я що дуpень, годувати чужих дітей? Он Нелька проходу мені не дає, молода, вродлива, із такими довгими нігтиками, мов у кицьки, якщо вже й кидати грошики, то на таку, як вона! Якраз до неї й зайду, лише вuна та шоколадку треба десь купити!
Дівчина відчинила двері й відразу кинулась чоловікові на шию:
– Вадимчику, нарешті!
Оглянувши гостинці, кинула згорда:
– Я такого дешевого вuна не п’ю! Тобі слід зрозуміти, що кожна жінка має свою ціну. От приміром мене можна прирівняти до стодоларової купюри. Дорога купюра й певного догляду потребує. Ти ж таку грошину не пожмакаєш, не покладеш у дешевий гаманець, а будеш тримати у шкіряному портмоне? А як загубиш, то їстимеш поїдом себе, що втратив купу грошей, – просторікувала Неля. З цього все й почалося.
Нелечка хотіла і до Туреччини, і до Єгипту, і нових одяганок, і ремонту в квартирі. Зрештою, коли сказала, що хоче автомобіль, Вадим уже в боргах, як у шовках, пішов до Серьоги, найкращого друга, позичати гроші під заставу батьківської хати.
– Вадьку, ти? Худющий, занехаяний… Хвоpієш чи що? – аж перелякався Сергій.
За пuвом Вадим розповів про своє життя. Той, регочучи, перепитав:
– Так і сказала, що вона купюра? А до якої купюри вона прирівняла тебе? Чи, може, до банкомату?
Того дня Нелечка довго чекала Вадима додому, не так Вадима, як грошей, які той мав принести, але отримала від нього повідомлення: «Шукай іншого, «стодоларова купюра» мені не по кишені».
… До Ольги Вадим прийшов «зализувати pани» й каятися. Вона – жінка милостива. Простила.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.