fbpx

Отак мені діверка віддячила, що тепер носить по селу, що я така гостя, що за собою й підлогу помити не хочу. І наче то правда, але послухайте чого я так зробила.

Анна, дружина брата чоловіка, поїхала на сезонні роботи за кордон на пів року і якось мені телефонує:

– Ольго, а чого ти не приїдеш на літо та не побудеш з дітьми у нас, така краса навколо, а ти в тому місті? Та й би там моїм щось їсти зварила…

Я так собі подумала, що було б навіть дуже добре, бо я б і відпочила і діти б поїли смачної і корисної сільської їди. Та й свекрів я теж давно не бачила, а вони живуть на одному подвір’ї, просто різні будинки. Я взяла відпустку, купила купальник і поїхала з дітьми щаслива в село. Мій чоловік обіцявся, що приїде на вихідні, але у нього відпустка буде аж восени.

І от я приїхала, розмістилася і тут почалося… Я те й робила, що цілими днями готувала їсти, де я думала, що на двох дорослих і четверо дітей йде стільки продуктів! Я старалася аби щось таке смачне приготувати, бо ж діти без мами який місяць і скучили й за сирничками, й за налисниками, пекла то струдель, то «Наполеон». Все тримала в чистоті, пилососила та провітрювала, закривала вишні і полуницю, щоб не пропали. Мені свекруха в цьому трохи допомагала, але практично, підганяла:

– Та пропаде, то закривай, бачиш, що Анни нема.

І отак я оце собою ганяю, а я вам скажу, що в сорок п’ять якось вже й нема тієї охоти, щоб так собою крутити. Але, думаю, як це стільки продуктів пропадає, то справді зроблю так, як кажуть.

Мій чоловік не приїхав ні на перші вихідні, ні на другі, а я тоді діверю й кажу:

– Степане, так мені літо мине, а я ні разу не була на озері, хоч би трохи засмагла, бо оці рукави та шия ну геть мені не подобаються.

І він погодився. В неділю я пів дня готувала на озеро смакоти, щоб діти там їли, ледве ми туди прийшли по спеці і я пару разів проплилася, а далі, то одні контейнери відкривала, то інші, там салфетки, там рушники подавай, потім все в сумки збирай…

Одним словом, я ледве дочекалася, коли я з такого відпочинку поїду в місто, бо сил моїх вже не було.

Аж тут телефонує мені Анна і я вся така налаштувалася, що зараз мені дякуватимуть, але чую я таке:

– А, що це ти з моїм чоловіком на озеро їхала? Тобі мало свого? Та й не треба було вже так перед ними виварювати. Наче спеціально, щоб вони мені потім згадували добру тітоньку! Я з роботи їду стомлена, а тепер знову на кухні жити?

Вона говорила і говорила, мовляв, вже тепер чоловік каже, що «Ольга якось встигала», «Ольга якось робила…».

Мені було дуже це прикро чути. Я себе картала, що я так через силу все робила та старалася, але все отак мені вийшло. Для чого тоді було старатися?

І ось цього року знову мене викликають в село, але вже не Аня, а свекруха:

– Ольго, приїдь закрити вишні, бо так зродили, а Аня знову поїхала, то нема кому.

Не приїхати було б нечемно, тому я й приїхала. Степан мив банки, а його діти перебирали вишні, далі я робила сироп і Степан закручував ключем банки. На наступний день зробила невеликий перекус і пішла перепочивати, а на кухні, як був безлад, то так я його й залишила, бо поїхала додому. Нічого я не наварювала, не прибирала за собою, просто виконала одне завдання заради якого мене було покликано.

І ось я вже чую зовсім інші ноти в Ані, бо приїхала вона, а чоловік і сказав, що сам крутив банки, а я все отак залишила і поїхала. І вже я від кумів чую, від спільних знайомих чую, яка то міська невістка є, що палець об палець вдарити не хоче. І як тут вчинити мудро?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page