fbpx

— Ото квитка щасливого витягла, так? – прошипіла мені тихо, коли свекор із чоловіком вийшли на двір “повітрям” подихати, – ну треба ж таке, прийшла на все готове, ще й двох дітей привела.

Свекруха прийшла до мене одразу, як стало відомо. що мого Петра не стало. Я була дуже розгублена. не знала за що братись і з чого усе починати. думала. що мама чоловіка на допомогу прибігла, але ні. Валентина Петрівна прийшла повідомити, що я повинна її дім звільнити якнайскоріше, адже вона вже й покупців знайшла. І це, за три години по тому, як її сина не стало.

Ми з Петром прожили 12 років у мирі і злагоді. За ним я була мов за стіною кам’яною. Він був дуже життєрадісним, добрим, люблячим і хазяйновитим. Я коли приїхала зі свекрухою знайомитись. то щиро вірила у те, що й мама у чоловіка майбутньього така ж, але де там.

зустріла мене свекруха прохолодно., лиш і сказала, що мені пощастило такого чоловіка відхопити:

— Ото квитка щасливого витягла, так? – прошипіла мені тихо, коли свекор із чоловіком вийшли на двір “повітрям” подихати, – ну треба ж таке, прийшла на все готове, ще й двох дітей привела.

Воно і справді було так, як вона казала, але ж і я не з-під тину до них приїхала. Я привезла і меблі і техніку і худобу, адже я жила і хазяйнувала до знайомства із Петром сама і досить таки не погано. та й дівчатка мої на той момент були уже підлітками, навчались у коледжах обоє, тож твердження про “привела” було натягнутим.

Я мала гарну копійку на збереженні, адже ми із Петром на заробітки їздили щоліта, тож одразу сказала свекрусі, що готова у неї ту хату викупити:

— Хоч сто тисяч дай, а я від тебе не візьму ні копійки. – сказала та мені, – Я не хочу аби ти жила у домі матері моєї, крапка. Ти повинна речі зібрати і вийти звідси.

Не знаю, яка то мати, але прощалась я із Петром у своєму рідному селі. Оскільки я була дружина. то й я обирала де він знайде місце вічного спочинку. Валентина Петрівна приїхала, постояла вдалині і поїхала. До нас не підійшла, навіть не кинула грудки землі у яму.

Добре, що я свого дому на продаж не виставила. то мала куди повернутись. Дівчатка мої вже заміжні, я маю й онуків. Життя моє стало іншим, але все ж – тривало далі.

Я багато років шкодувала і за хатою і за селом у якому ми із Петром жили. Мені було гірко усвідомлювати і те, що його брати пішли за мамою. Ми ж гарно усі спілкувались. я думала, що були вони і мені рідними і друзями. Але помилилась. Десять років по Петрові вони жодного разу мене не набрали, не приїхали до брата.

А тепер уявіть моє здивування коли до селищної ради зателефонували і попросили мене розшукати. Та ще й хто – брат мого Петра.

— Таню, тут діло таке, – протягнув він у трубці, – Ну, ти ж розумієш, які нині часи? Ми всі за кордон виїхали ще у лютому 22-го. Я тебе про маму попросити хотів. Вона нині у стаціонарі, а родичів у нас в Україні крім тебе і не залишилось. Повернутись із нас ніхто не може зараз. Ми б тобі і заплатили. Поїдь до мами нашої, прошу тебе. ну нікого попросити, повір, усі світом розлетілись.

Я машинально записала адресу і його мобільний і вимкнула зв’язок. Те, що він через селищну раду мене розшукав. означало, що усі мої контакти для себе вони видалили, як і свекруха моя колишня.

Була їхати поривалась, але доньки не дозволяють. Кауть, що то чужа нам людина абсолютно і що якби не ця ситуація то про мене ніхто б і не згадав.

З одного боку. мені як людину колишню свекруху дуже шкода, а з іншого: а чи бачила я хоч щось від неї хороше окрім знецінення і зневаги. та й справді, вона мені чужа людина.

Але. чому ж я спати третю ніч не можу. Совість так і їсть, постійне почуття провини. Може, і справді варто з’їздити, хоч провідати?

А чи забути і не згадувати?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page