Ото славу про мене пустили сусіди. Ніколи не думала, що от до такого доживу, бо завжди була людиною і доброю і порядною. А все чому: я виручила їх. Буквально, нагодувала у важки період.
Мене звати Оксана, і я живу в невеликій багатоповерхівці на околиці міста. Наш будинок старий, у ньому мешкає чимало літніх людей, та й молодих сімей теж не бракує.
Знаєте, завжди вважала, що сусідська допомога — це щось природне: у нас прийнято слідкувати, чи все гаразд у старших, спитати, чи не треба винести сміття, чи не закінчилась у когось сіль.
Мені завжди здавалося, що так і має бути, адже ми живемо поряд, ми — ніби невеличка спільнота. Але цього разу все пішло трохи інакше, ніж я сподівалася.
Я давно помітила, що сусіди з квартири через стіну — пані Катерина і пан Олег — в останній тиждень нікуди не виходили. Раніше я регулярно бачила, як вони прогулюються двором, іноді зустрічала пані Катерину в крамниці, коли вона купувала хліб чи молоко. Але тут — ні сліду.
Мені стало трохи тривожно: може, вони поїхали кудись до дітей, а може, щось сталося. Я вирішила подзвонити до них, просто щоб пересвідчитися, чи не треба допомога.
— Доброго дня, пані Катерино, — сказала я у слухавку, коли вона зняла. — Пробачте, що турбую, це Оксана з сусідньої квартири. Як ви там? Ви вже кілька днів не виходили з дому.
— Доброго дня, Оксано, — у голосі пані Катерини відчувалася слабкість. — Ми з Олегом занедужали обоє змушені сидіти вдома, тож ми вже майже тиждень нікуди не виходимо.
— Ой, співчуваю, — схвильовано відповіла я. — Може, вам щось треба? Продукти чи в аптеку?
— Та все, ніби є, — відповіла вона, — але так же ж зле, сил немає навіть їжу приготувати. Ми ж удвох, діти далеко, ледве із ліжка підводимось.
Тут я й подумала, що могла б їм допомогти з обідами. Я якраз збиралася готувати обід для своєї родини, в мене чоловік і двоє дітей. Звичайно, порції потрібно було збільшити, але не на багато. І я вирішила: чому б ні?
— Слухайте, не переживайте, я сьогодні трохи більше наготую і занесу вам під двері супчик і щось з м’ясом, — запропонувала я. — Ви не виходьте, бережіть сили. Я просто постукаю, залишу пакет і піду, добре?
Пані Катерина почала дякувати, її голос затремтів: “Як це люб’язно з вашого боку”. Я щиро зраділа, що можу допомогти. Пригадую, як колись моя бабуся теж залишалася сама, і сусіди їй допомагали.
Тож після розмови пішла на кухню, почала варити суп із курочкою, приготувала ще котлети і зробила для гарніру пюре. Коли все було готово, розклала їжу в контейнери, зібрала в пакет і винесла до сусідських дверей. Постукала.
— Пані Катерино, — озвалася я, стоячи за дверима, — я вам принесла. Тут суп і котлетки з пюре. Смачного, видужуйте швидше!
— Дякую, Оксаночко, — пролунало з-за дверей, — низький уклін вам!
На цьому перший день моєї допомоги закінчився. Я повернулася додому з відчуттям, що зробила добру справу. Однак наступного дня вранці я згадала, що приготованої їжі вистачить їм може на день чи півтора.
Тож вирішила за кілька днів ще щось зварити та занести. Такий був у мене план, але, зізнаюся, я не збиралася безоплатно годувати сусідів увесь період недуги.
Розумієте, продукти зараз недешеві, а в мене сім’я, двоє дітей (один уже студент, але приїздить додому частенько, і їсти хоче за трьох), чоловік теж працює, проте у нас свої витрати. Я — бухгалтерка, яку нещодавно скоротили на основному місці роботи, тому підробляю віддалено, і грошей не так вже й багато.
Через кілька днів я знову набрала номер пані Катерини:
— Алло, доброго дня, як ви там? — спитала я. — Може, вам знову допомогти з обідом? Я саме варю гороховий суп, можу трохи більше приготувати макаронів з томатною підливою. Залишу під дверима, як минулого разу.
— Доброго дня, Оксано, було б дуже добре, — озвалася вона тихим голосом. — Якщо не складно.
— Та не складно, — посміхнулася я, — бережіть сили, щоб швидше видужати.
Знову зварила, знову спакувала все охайно в контейнери і занесла до них. Я залишила пакунок, а тоді вже зателефонувала їм у двері: “Ось обід, забирайте, будь ласка”. Пані Катерина тільки сказала: “Дякую”, і я пішла.
А за пів години вона сама передзвонила, щоб подякувати.
— Оксаночко, ну ви просто рятівниця. Куштуємо з Олегом ваш супчик, так смачно.
— Та на здоров’я, я рада допомогти, — відповіла я. — Сподіваюся, скоро ви вже зможете самі щось готувати, бо я розумію, що це незручно для вас так залежати від когось.
— Звісно, — погодилася вона, — вже почуваюся трохи краще, треба тільки ще кілька днів, щоб сили повернулися.
Мені було приємно, що вони одужують. Але я пам’ятала, що я використала чимало своїх продуктів. Картопля, м’ясо, крупи, олія, спеції — усе це коштує грошей. Та й моя робота, витрачений час.Тому я вирішила, що коли пані Катерина остаточно скаже, що вони вже на ногах, я їй нагадаю про оплату.
На третій день, коли я знову зателефонувала просто дізнатися, як здоров’я, пані Катерина сказала, що їм уже краще й вони зможуть самостійно готувати їжу. Я зраділа:
— Ой, чудово! Ви молодці, що швидко одужали.
— Так, дякуємо за вашу допомогу, ви дуже нас виручили. Коли будемо в силі, обов’язково віддячимо, — почула я у слухавці.
Я сприйняла ці слова як природний привід пояснити, що маю на увазі.
— Знаєте, — мовила я, — у мене теж не найпростіша ситуація з роботою і грошима, тож якщо ви не проти, я хотіла б отримати компенсацію хоча б за продукти. Я ж усе-таки двічі до вас їжу приносила, і м’ясо, і овочі, і крупи, і все це я купувала для своєї родини, але довелося збільшувати порції, витрачати час. Може, ми домовимося, що ви відшкодуєте, скажімо, 800 гривень?
Повисла невелика пауза, мені навіть здалося, що зв’язок перервався.
— Е-е, 800 гривень? — перепитала вона. — А, ну! Добре, — в її голосі прозвучала розгубленість. — Просто я думала, тобто мені здалося, що ви це робили від щирого серця, безкорисливо.
— Пані Катерино, я щиро хотіла допомогти, щоб ви не зосталися голодними і щоб не довелося виходити з квартири, коли ви нездужали, — пояснила я. — Але ж ви розумієте, що приготування їжі — це не просто «я взяла і роздала», це мій час і мої кошти. Я ж не просила вас платити наперед, а тепер, коли ви одужали, вважаю цю суму цілком прийнятною.
Вона, звісно, погодилася, але я відчула дивну віддаленість у її голосі. Наче образу чи то прикрість. Ми попрощалися на тому, що коли пані Катерина вийде з квартири, то ми зустрінемося, і вона віддасть мені гроші.
Я нічого поганого в цьому не бачила. У наш час, коли все таке дороге, 800 гривень — це не захмарна цифра за двічі наготовані обіди для двох людей, у яких були повноцінні порції супу, м’ясні страви, гарніри.
Однак минув тиждень, і я почала помічати, що сусіди обходять мене стороною. Якось я зустріла пані Катерину на сходовому майданчику. Вона ніби зніяковіло сказала: “Добрий день”, кивнула й швидко пішла далі. Я зупинила її:
— Пані Катерино, доброго дня. Ви, мабуть, хотіли мені гроші передати?
Вона зітхнула, сказала: “Так-так, обов’язково, тільки ось зараз у нас важка ситуація, поки що не отримали пенсію”.
— Я розумію, — відповіла я. — Нічого, зачекаю, звісно. Лише хотіла нагадати.
Вона кивнула і пішла. А через декілька днів, уявіть яка невдячність і невихованість, я почула від інших сусідів, що пані Катерина скаржилася: мовляв, уявіть, приготувала трохи їжі, а потім попросила гроші — цілих 800 гривень!
Я чесно кажучи, була здивована, що вона з цим ходить і ділиться з кимось, бо ж ми все обговорили. Але, схоже, пані Катерина образилася. Можливо, людина думала, що це мала бути «просто сусідська допомога». Але я ж не благодійний фонд, і я їй заздалегідь сказала, що можна віддати пізніше.
Тепер я ловлю на собі криві погляди, кілька разів чула за спиною як люди перешіптуються. ніби я чимось завинила і зробила щось неприпустиме. От і допомагай людям після такого.