Коли сваха мені на поріг, то я одразу побачила, що не “добридень” побажати та жінка до моєї хати прийшла. Бо хто знав у селі Оксану, то вже бачив коли вона буде “концерта” грати.
— Прийшла тобі Ларисо в очі подивитись. – аж зашипіла. – Ну, як тобі спиться? У боки не тисне бува?
Так і знала що прибіжить. От відчувала, що буде мені сцена через той диван. Оксана не така людина що подарує такого. Так і є – прибігла, руки в боки і давай мене розчісувати.
Ой, та не хотіла я аби моя Люся йшла заміж за того Назара. Ви мене зрозумійте, він хлопець і тихий, і спокійний, і совісний, але ж яка у нього мама?
Оксану у селі кожен знав, бо до усіх їй було діло. Де яка на селі подія, то Оксана вже там і вже як не керує, то голосніше від усіх доводить щось.
Така вже вона собі пані і в усьому експерт: усі закони вона знає, ніби сама їх пише. Скаже, що і хто мусить робити і куди дітись, якщо не по її робиться.
Тричі Оксана на голову села балатувалась і тричі жодного голосу за неї люди не віддали, хоч у очі усі їй добрі і світять а в плечі – хрестять, аби стороною обійшла.
Сусіди хати спродали, бо жити поруч неї ще те випробування. Ну, з району комісію викликала, бо їй від антени сусідської (ще до старих телевізорів) тінь падає на квітник і дорога троянда чахне.
То паркан надто високий, то надто низький. То півень у сусіда заголосно кукурікає, то пес дзявкає вночі і спати не дає. Обходили ту Оксану і двір її, бо ще й дожене тебе і буде питати, а чого то ти у її подвір’я заглядав.
А син у неї ріс і гарний, і такий добрий, що аж шкода. Весь у покійного Павла – батька свого. Оксану слухає і в усьому перший помічник. Звісно не без того, аби зітхнути і попросити маму спокійнішою бути, але то така людина, що й не виправиш.
Ото вже радості в селі було коли Оксана у Італію поїхала на заробітки. Спочатку пошепки між собою, бо не вірили що такого позбулись, а вже потім голосно і радісно – таки поїхала.
І от уявіть, Назар став до моєї Люськи бігати. А та, ну наївна ж душа, закохалась по саменькі вуха і не бачить того, що від того Назара треба бігти і капці губити.
Така любов, така любов, що вже й при надії моя Люся, навіть інституту не скінчила. Оксана ж весілля надумала робити, та вже таке, щоб гуляло і гуділо село тиждень.
І мені з Люськиної ласки довелось із тією жінкою спілкуватись. Я вже до свята сива була, бо та Оксана на порожньому місці вміла робити сцени. Ми тричі міняли ресторан, навіть у РАЦС її пускати не хотіли бо й там вона влаштувала концерту.
Та Бог із тим, відгулялось. Оксана в Італію, а діти в місто на квартиру жити. Я собі у селі, як жила то так і живу: господарку тримаю, на роботу на ферму ходжу.
Скажу вам, що я багато років уже маму свою доглядаю. Вона хоч і ходить, і говорить, та от тут усе добре, а за хвилину шукай де ділась, бо йде світ заочі себе не пам’ятаючи.
То й так добре, що робота мені є у селі така що можу і вдома побути біля матері, і на роботі бути. Так, важко, бо ні тобі сну ні спочинку, але як тут про маму мова, то які питання узагалі? Так і живемо вже який рік.
Звісно, зірок я із неба не хапаю. Живу як усі ні краще, не гірше, але от так собі. Мамина пенсія, моя зарплатня, якраз нам на життя і стає. На аптеку, у магазин, за комунальні і витрати які. Якраз стає. Ще й дітям у місто можу раз на тиждень посилку вислати із продуктами домашніми.
А це, якраз на мій день народження, подарували мені зять із донькою гарний і дуже зручний диван замість мого старого і вже геть продавленого ліжка.
Не знаю, скільки та краса коштувала, але от так щоб і спину вирівняти, і спати спати міцно і зручно, то я вже років із 10 не могла. Тому була дуже вдячна їм.
І тут, прилітає у відпустку Оксана і одразу до мене, чи й торби у дім занесла.
— Як тобі не соромно? – питає у мене, – То я на заробітки поїхала, аби дітям нашим допомагати, а ти у хаті сидиш і такі дари собі приймаєш. Ото влаштувалась на моєму горбі і рада?
Я ні в сих ні в тих, бо де я а де вона. А слова ж не вставиш, бо частить так, що й не встигаєш за її словами. Згадала вона кожну передачу із Італії, кожну свою посилку, що дітям переслала вигадала.
Виходило на її, що я живу на всьому готовому і думаю лиш про себе, а вона мусила у світи податись, аби забезпечити наших дітей:
— Та Бог з тобою. – кажу їй. – Куди мені їхати? А мама?
— А ти що одна дитина? – вона мені каже, – У тебе є брат, от до нього маму і їдь, заробляй собі і на диван і на шафу. А то руки склала: везіть мені, бо в мене немає. А в мене теж немає. але я поїхала і заробляю, а ти чим гірша?
— То що, – питаю в неї. – мені треба було викинути той подарунок? Не на ваші гроші лиш діти живуть, бо доня моя працює і я теж їм продуктами підсобляю. Так що не треба розказувати мені тут.
Ой, краще б не чіпала. Бо розходилась Оксана наче смерч, усе на своєму шляху змітала. Узяла я гроші, що відкладаю уже багато років на чорний день, і віддала усі до копійки Оксані в руки.
— На, – кажу, – Бери, оце тобі за того дивана.
— Мамо, нащо ти те зробила? – приїжджає донька наступного дня. – Ми той диван тобі від усієї душі подарували. Я тобі гроші поверну, але згодом. То Назар випадково проговорився, коли за диваном у салон їхав. А гроші наші, зароблені, не її.
Оксана побула три тижні і поїхала. Донька ж привезла мені 40 тисяч, не знаю де й узяла:
— Ти не повинна була їй нічого віддавати, мамо. Наступного разу навіть не слухай тієї жінки, бо ми і вона – то різні речі.
Але скажіть, хіба я мала тоді іншого вибору? Ну ви б гроші не повернули, як така пішла мова?
Головна картинка ілюстративна.