«За нею золоті верби ростіть» – це про мене і просто не знаю, як цього позбутися.
Мама просто каже:
– Ти в мене нещаслива…
А я просто не можу змиритися з тим, що всі неприємності і найбезглуздіші випадки стаються саме зі мною!
Так, я та людина, яку обтраскає з голови до ніг проїжджаюча повз машина, я та людина, яка буде перебігати дорогу і впаде, я та людина, яка загубить документи за кордоном!
Оточуючі просто махають головою і кажуть на мене «Рохля», але, люди, це просто несправедливо! Я нічого не можу з тим зробити, розумієте?
Ось візьму останній випадок. Побачення. Готуюся до нього надзвичайно ретельно і молю лише про одне – тільки б не напартачити.
Залучила до приготування подругу.
– Лідусю, ти мені просто нагадай, що я маю взяти аби я не забула.
І отак стою на порозі вся красива та перелічую вголос Ліді, що я взяла:
– Ключі, мобільний, карточку, гроші, серветки, плямовивідник, балончик, запасні колготи, запасна кофтинка…
Все перелічую, одягаю на плече сумку, під якою мало не вгинаюся і йду.
Ліда кричить навздогін:
– А адресу правильно запам’ятала?
Передзвонюю до хлопця і уточнюю адресу – все правильно, зітхаю з полегкістю.
Благополучно доїхала, перейшла дорогу і прийшла вчасно. Рада – не те слово, бо ж ви мене знаєте.
Мило спілкуємося та вечеряємо. Все чудово. Він мене пригощає і ми збираємося вже додому, він замовляє таксі, щоб мене провести. Ну от краще бути не може! Це мене дещо насторожує, але я вірю, що може нарешті бог наді мною змилосердився.
І тут почалося.
Одягаю я плащ. А рукавички десь занапастилися. Дивлюся, а вони впали за диванчик. Дістати мій кавалер не зміг, прийшлося покликати офіціанта, щоб він посунув диванчик. Той приходить, відсуває крісло, далі переставляє все зі столика і відсуває його. Диванчик, мов приварило – не зрушується з місця. Приходить на поміч ще один помічник. Вони відсовують диванчик і дістають мої рукавички. Все – щастя. Але…
За диванчиком був якийсь провід, який офіціанти й зачепили. Тут вимикається світло в усьому закладі, прибігає адміністратор, починає сваритися з офіціантами. Ті тільки розводять руками і не розуміють, що сталося. Тут вже піднімають гам невдоволені відвідувачі. Я сто разів белькочу : «перепрошую. Перепрошую, я не хотіла. Перепрошую…»
Мій кавалер дивиться на мене:
– Ти ж нічого не зробила.
Як тільки ми покидаємо ресторан, у ньому з’являється світло. Співпадіння? Не думаю.
Далі таксист везе нас якоюсь дивною дорогою, наче ми приїжджі і треба вивозити пів містом аби намотати грошей. На якомусь чорному провулку, де він «зрізав аби було швидше», він у нього просто глохне машина.
В чому річ – не відомо. Він вже і так і сяк, але вона не їде. Ми пересідаємо в інше таксі вже через п’ять хвилин біля мого дому.
Тільки ми вийшли прощатися – моментально гасне світло в усьому домі і лиш вдалині ще жевріє вуличний ліхтар. Але й цього світла досить аби побачити абсолютно ошелешене обличчя хлопця.
Він цмокає мене в щоку і їде геть. Що ж – прогнозовано.
Плентаюся додому.
Я вже не сподіваюся, що цей хлопець зателефонує чи напише, але він просить про ще одну зустріч.
Він попереджає, що буде з другом, тому було б добре, щоб я теж взяла подругу. Телефоную до Ліди і ми йдемо в кіно на подвійне побачення.
Друг виявився дуже гарним і підтягнутим чоловіком, я одразу подумала, що він якийсь військовий. Познайомилися, назвався Петром і дуже пильно на мене дивиться, не зважаючи на те, що його супутницею має бути моя подруга.
А далі я зрозуміла причину такого погляду – чоловік просто не знав, яке чергове «западло» станеться. Коли ми заходили в зал несподівано для всіх (але не для мене) почалася повітpяна тpивога, відповідно сеанс відмінили, а всі заклади, де можна було відпочити – закрили.
Проте, на обличчі Петра я не побачила ніякого розчарування, а якийсь дитячий захват. Далі мій каблук застряв в бруківці і я вже планувала йти босою, як Петро мені допоміг. Нам вдалося купити кави просто чудом, але й тут на мене чекала звична річ – на мене наїхала якась дитина самокатом і кава була на мені.
Додому мене проводжав Петро, бо мій попередній кавалер не хотів накликати на себе ще якихось неприємностей.
– Чесно вам скажу, що ніколи не думав, що такі люди існують десь, окрім комедій, – сказав він.
– Кращий комплімент, що я чула, – відповіла я.
– Ні, я серйозно. Я в захваті від того, як ви з усім справляєтеся, у вас просто сталевий характер.
– Ой, та який характер. Просто звикла…
– Ви не проти, якщо я вас ще запрошу на побачення, – спитав він.
– Ви серйозно? Ви не боїтеся?
– Я військовий. Мені потрібна така дружина, щоб сама нічого не боялася…
Що ж готуюся до наступного побачення і вірю, що цього разу все буде просто бездоганно!
Фото Ярослава Романюка.
