Не знаю чи я мала шанс вчинити по-іншому, чи мала змогу прожити своє життя інакше. Наче ж нічого такого й не робила я складного, а тільки те, що скаже мама. Тим більше, що вона старша і краще знає та й любить вона мене. бо я єдина в її житті, а вона у моєму.
– Тільки ми одна одній, доню, і потрібні, – не раз казала вона мені.
Тато був її однокласником, але категорично відмовився ставати батьком. Казав, що у нього все життя попереду і хай вона сама все вирішує. Мама вирішила, що справиться, але більше ніколи заміж не вийшла.
Вона виховувала мене з думкою, що з чоловіками знатися нема чого, можна й без них прожити.
– Як мені в житті важко не було, але я справилася, а то тепер, то ще легше справитися без чоловіка.
І я їй цілком вірила, проте закохалася.
Микола був звичайним хлопцем, нічого особливого, ні багатства, ні краси, ні розуму. Прийшов жити з нами, бо ми не могли собі дозволити орендувати квартиру. А мама у мене така, що в усьому мені допомагала, і мені було легко жити з нею, бо я їй тільки допомагала господарювати, але ніколи не була господинею в дому.
Микола знав, що він в чужій хаті, тому характер не проявляв. Ми жили дуже виважено і спокійно. У нас з’явилося двоє дітей, далі мама дала нам гроші на квартиру, доклали ми з чоловіком і купили в нашому під’їзді свою квартиру.
Я вважала своє життя цілком щасливим: діти здорові, мама поруч і допомагає, чоловік завжди спокійний та зарплату всю віддає. Що ще хотіти?
Але так сталося, що мама зігнулася по ложку, що впала з рук і вже розігнулася в палаті. Їй потрібен був догляд і я взяла відпустку та прийнялася за нею доглядати.
Думаю, що всі б так вчинили на моєму місці, то ж мама.
І тепер я собі пояснюю, чому так сталося тим, що доля посилає людині вибір – як вона має вчинити в тій чи іншій ситуації, а вже сама людина обирає.
Отож, поки я обирала маму, то мій чоловік знайшов собі іншу.
Потім він виправдовувався тим, що теща вже дуже все контролювала і він захотів свободи.
Пішов жити до своєї, а мама тільки й казала:
– Бачиш, а я тебе попереджала, я казала, що їм віри нема.
Мама стала на ноги, все добре. Я живу з дітьми в нашій квартирі, чоловік на неї не претендував, що вже добре. Він щасливий і живе зі своєю новою жінкою в її квартирі.
Мама перебралася до нас, а її квартиру ми здаємо і так живемо.
Вона каже, що я все правильно зробила і маю її на схилі літ доглянути.
Але інколи я от про що думаю – а якби ми з самого початку жили не з мамою, чи щось би змінилося?
Чи був би мій шлюб тривалим та щасливим? А якби мама собі когось знайшла, ще коли я була малою, то чи так би сильно вона вчепилася в мене, як єдиний сенс її життя?
В мене нема відповіді, бо вже й не треба мені їх, бо ж уже п’ятдесят, все уже, нажилася з чоловіком, тепер лише серіали з мамою стануть моїм сенсом. Але інколи, оте «якби» не дає заснути…
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
