fbpx

Оце потрібно було чоловіка покидати заради такого життя? – дивиться на мене мама з докором, – Про себе не дбаєш, а діти тут до чого? А те що він у тебе з характером, може коли що й не те зробить, то хіба усі ми не без гріха? Інколи треба і голову зігнути і простити щось, не помітити чогось. Жила як сир у маслі, а тепер? 

— Оце потрібно було чоловіка покидати заради такого життя? – дивиться на мене мама з докором, – Про себе не дбаєш, а діти тут до чого? А те що він у тебе з характером, може коли що й не те зробить, то хіба усі ми не без гріха? Інколи треба і голову зігнути і простити щось, не помітити чогось. Жила як сир у маслі, а тепер?

У дім мама так і не зайшла, розвернулась і не пішла – побігла до авто у якому сидів батько. Він хоч маму й привіз, але з авто навіть не вийшов, надто їм обом мій учинок не сподобався. Ну не розуміють вони, як я могла піти забравши дітей від такого “хорошого” чоловіка.

З Петром я у інституті познайомилась. Тоді я лиш на перший курс прийшла, а він уже на п’ятому був. Ото як уперше побачив, так одразу і сказав, що буду я його дружиною. Так воно власне за пів року і сталось. Батьки одразу схвалили кандидатуру Петра, як тільки почули хто його батьки і як заможно вони живуть.

Інститут я так і не скінчила – одразу після весілля Петро сказав, що мені освіта без потреби, тепер я його дружина і ні в чому нужди не матиму. Оселились ми у столиці в його трикімнатній квартирі. Хто дивився на моє життя зі сторони – заздрив, а чом не заздрити: ресторани, кафе, відпочинок ледь не щомісяця. Я у салонах постійно, або з Петром у магазині нові речі купую.

Лиш мамі я й могла розповісти, що то насправді було за життя. Не раз ночувала під під’їздом, або в таксі за рогом, адже додому повернутись було лячно. Косметика приховувала усю любов, яка була до мене у Петра.

Не витримала я після появи двійні. Сама ще могла якось миритись і прощати слухаючи батьків, а от з дітьми… Зрештою, вони не повинні були жити так. Я росла у таких умовах, я знаю, як то. Дітям такого я не бажала. Звісно, так просто піти я не могла, довелось звертатись до спеціальної організації, аби мені допомогли. Не буду розповідати про все, що довелось пережити, але уже десять років, як я розлучена і проживаю у невеличкому селі під Черкасами.

Мої батьки зі мною дуже довго не бажали розмовляти. Для них мій учинок був невиправданим і незрозумілим. Лиш через десять років мама з татом сказали, що хочуть побачити онуків і приїхати до мене.

Не скажу, що я живу заможно, скоріше навпаки. Невелика, але дуже акуратна хатинка, що заховалась у садочку. Паркан старий я зняла, тож поки без нього. У минулому році змогла лиш прибудувати до будинку вбиральню і душ.

Мама вийшовши з машини одразу зробила здивовано-налякане обличчя. Не знаю, чого вона очікувала, але побачене її явно не вразило. Онуки й одягтись не встигли, аби бабусю зустріти, як за авто моїх батьків здійнялась курява.

Так, я не багата дама. Живу з того, що виростила у хліві і на городі. Кошу, копаю, сію і збираю усе сама з допомогою дітей, але ось що я вам скажу – ми щасливі. Щовечора у моєму домі сміх дитячий. Я спокійно прокидаюсь і спокійно лягаю спати.

Досі не розумію свою маму, чому достаток для неї важливіший за спокій і щастя власних дітей?

А може то я не права? Можливо мої діти коли виростуть і познайомляться з татом запитають, чому я позбавила їх такого заможного життя?

Мирослава К.

03,10,2022

Головна картинка ілюстративна pexels.

You cannot copy content of this page