Сніг ішов від самого ранку, майже повністю сховавши під собою дороги.
— Отакої, давно такого не бувало, — зауважив Андрій, неквапом постукуючи пальцями по керму.
— Ми дуже запізнюємося? — тихо спитала Марія, поглядаючи на молодого чоловіка.
— Мабуть, суттєво, — із важко зітхаючи відповів Андрій.
— Не найкращий початок, — зауважила вона, переводячи погляд на нескінченний затор. — Я й так нервуюся, а тут іще оце.
— Та годі тобі, все буде добре, — спробував заспокоїти її Андрій. — Мої батьки — люди цілком адекватні, зустріч мине без проблем.
— Сподіваюся, але хвилювання нікуди не зникає, — Марія схрестила пальці. — Треба було раніше це зробити: тепер вони можуть ставитися до мене упереджено.
— Не хвилюйся, я їм про тебе багато розповідав, — мовив Андрій.
— Не думаю, що це щось змінює, — тихо зітхнула Марія.
— Досить накручувати себе порожніми переживаннями. Краще послухаємо музику, — Андрій увімкнув першу ж радіостанцію. — О, твоя улюблена пісня! Це ж добрий знак, — і почав підтягувати, корчачи кумедні гримаси.
— Як завжди, — всміхнулася Марія, й на мить забула про свої тривоги.
За півтори години вони нарешті дісталися. Припаркувавши машину біля триповерхового маєтку, рушили до входу.
— Оце розкіш, — із захватом мовила Марія, розглядаючи котедж.
— Так, батько любить аби все було з розмахом, — хмикнув Андрій, штовхаючи двері й пропускаючи дівчину вперед.
Марія ступила у просторий світлий хол, стіни якого суцільно прикрашали картини в дерев’яних рамах.
— Наче картинна галерея, — прошепотіла вона, не відводячи погляду від найближчого полотна, на якому була зображена світловолоса дівчина, схилена над колискою немовляти.
— Ми вже й не сподівалися, що ви приїдете, — зі сходів другого поверху спустилася висока жінка зі строгими рисами обличчя, підійшла до Андрія й обняла його. — Синку, може представиш нас?
— Звісно, мамо, — заметушився Андрій. — Знайомся, це моя дівчина Марія. А це моя мати — Людмила Петрівна.
— Дуже приємно, — ніяковіючи вимовила Марія.
— Навзаєм, — відповіла жінка без особливої теплоти в голосі. — Ходімо до їдальні, вечеря давно на столі.
Вона поспішила вперед, кивнувши синові й дівчині, аби йшли слідом.
— А де батько? — запитав Андрій, шукаючи поглядом знайоме обличчя в їдальні.
— Він, як завжди, працює, та обіцяв спуститися за п’ять хвилин.
І справді, невдовзі у дверях з’явився сивуватий чоловік із невеличкими вусами.
— Добрий вечір, радий знайомству, — промовив він із привітною усмішкою.
— Тату, це Марія. Маріє, знайомся — мій батько, Григорій Семенович, — швидко представив Андрій.
— Рада знайомству, — Марія ледь усміхнулася.
— Мені також приємно, — відповів Григорій Семенович. — Андрій не втомлюється розповідати про вас.
Марію це збентежило, вона відчула, як щоки зрадницьки палахкотять.
— Перейдімо до столу, — холоднувато наказала Людмила Петрівна. — То чим ви займаєтеся? — спитала вона в Марії, коли всі посідали до вечері.
— Працюю вчителькою початкових класів, — пояснила Марія.
— А ваші батьки? — втрутився Григорій Семенович.
— Тато працює сантехніком, а мама — домогосподарка.
— Отже, родина не надто забезпечена, — резюмувала Людмила Петрівна.
— А це важливо? — тривога Марії посилилася.
— Та ні, — з удаваним спокоєм відказала свекруха, але з тембру голосу було ясно: їй це не до вподоби.
— Чому ви не їсте? — поцікавився Григорій Семенович, дивлячись шмат м’яса у тарілці Марії.
— Мені щось не дуже добре. Мабуть, просто води вип’ю, — стиха мовила вона.
— Розумію, у перші тижні таке трапляється, — озвалася Людмила Петрівна без іскорки співчуття. — І як батьки відреагували на новину про те, що ви при надії?
— Вони дуже раді, — відказала Марія.
— Не дивно, — недбало зауважила та. — З таким батьком, як наш Андрій, у дитини будуть прекрасні перспективи.
— Мамо! — обурено урвав Андрій. — Ну навіщо так?
— Пробачте, якщо образила, — з натягнутою усмішкою промовила Людмила Петрівна.
Марії страшенно кортіло встати й піти, але вона стрималася, тримаючи руки під столом.
— А які у вас плани на майбутнє? — поцікавився Григорій Семенович.
— Насамперед — виносити здорову дитину й виховати її гідною людиною, — відповіла дівчина, сподіваючись, що цього достатньо.
— Зрозуміло, — Людмила Петрівна насупилася й кинула погляд на сина.
— Мамо, чого ти? — мовив Андрій, помітивши, що вона хоче ще щось сказати.
— Нічого, все гаразд, — пробурмотіла вона, але вираз її обличчя не змінився.
Вечеря надовго не розтяглася. Марія майже нічого не з’їла, самопочуття в неї не покращилось до самого кінця вечора.
— Синку, завтра ми теж тебе чекаємо: треба обговорити кілька робочих моментів, — мовив Григорій Семенович, коли прощався з сином.
— Гаразд, заїду, — пообіцяв Андрій, тримаючи перед Марією двері.
Батько мав кілька великих бізнесів, і частину їх уже переписав на Андрія. З вісімнадцяти років той вчився тонкощів сімейної справи, яку рано чи пізно мав успадкувати.
Він звик, що тато часто кличе його поговорити «про роботу», та цього разу був інший привід: звернутися хотіла насамперед Людмила Петрівна, вона мала одне питання.
— Навіщо таємничість? — поцікавився Андрій, зрозумівши, що батько й мати не бажають обговорювати жодні бізнес-справи.
— Я хотіла поговорити про Марію, — відповіла Людмила Петрівна.
— Про Марію? — здивувався Андрій. — Що трапилося?
— Дітей народжуйте, а от одружуватися не поспішайте, — повільно, але твердо промовила мати.
— Та вона матиме дитину, — заперечив Андрій. — Як я можу не одружитися?
— Ну і хай має, хто ж проти? Шлюб — це лише формальність, ніхто не надає йому такої ваги, як колись. А у твоєму випадку це ще й великий ризик, — пояснила вона.
— Ризик? — перепитав Андрій.
— Так. Сину, ти не з бідної родини, чого не скажеш про Марію. Хіба ти знаєш, як усе складеться далі? Кохання на все життя — явище нечасте, краще підстрахуватися й не оформляти ваші стосунки офіційно, — поглянула вона на нього.
— Але що я їй скажу? — знітився Андрій.
— Це вже твоє діло, але жодного розпису! — суворо підсумувала мати.
Час минав, до появи дитини лишався місяць, а пропозиції від Андрія не було. Зрештою, Марія не витримала й спитала напряму:
— Ти не хочеш узаконити наші стосунки?
— Відверто: не хочу, — невпевнено відповів він. — Вважаю, що це зайва формальність.
— Формальність? — перепитала Марія. — У нас же малюк от-от з’явиться.
— Я ж не відмовляюся від нього, — знизав плечима Андрій. — Просто не бачу потреби оформляти все офіційно, — повторив слова матері.
— Он як, — Марія схрестила руки. — Можна дізнатися чому?
— Та я ніколи й не прагнув «штампу» у паспорті. Для мене це несуттєво, — відказав він, опустивши очі.
— Дивно, раніше ти такого не казав, — занепокоєно мовила дівчина, але продовжувати розмову не стала. Вона ніколи не прагла заміж, проте почуте її неприємно здивувало.
Минуло півтора місяця, і Марія подарувала світу чарівну дівчинку — точнісіньку копію Андрія.
— У тебе був такий же хитрий погляд, коли з’явився, — розчулено підмітила Людмила Петрівна, вперше побачивши онучку.
— Так, то наша порода, — із гордістю озвався Григорій Семенович.
На виписку прийшли найближчі, щоб привітати «молодих батьків». Батько Андрія подарував їм нову автівку зі стрічкою:
— Тепер наша онука їздитиме з комфортом, вашу попередню машину слід було давно замінити, — урочисто мовив він.
— Оце подарунок! — видихнула Марія, зачаровано розглядаючи машину.
— Дякуємо вам, це неймовірно, — Андрій відчинив дверцята, обличчя сяяло від захвату.
Батьки Андрія ніколи не скупилися на дорогі презенти, тож незабаром вони завітали з ще однією чудовою новиною:
— Сину, ти тепер власник магазину взуття, — оголосив Григорій Семенович.
— Ого, — отетерів Андрій.
— Додатковий дохід молодій сім’ї не завадить, — пояснила Людмила Петрівна.
— Раніше для мене додатковим доходом були приватні уроки з дітлахами, — жартівливо знизала плечима Марія.
— Який чоловік — такі і масштаби, — з легкою іронією додала свекруха.
Врешті, Марія була в принципі задоволена життям. Вона помічала, що батьки Андрія не були до неї прихильні, але не надавала цьому великого значення, адже вони не втручалися їй у справи.
До теми шлюбу також не поверталася, хоч інколи їй було прикро, що Андрій вважає це просто «неактуальною формальністю».
Певно, все так і тривало б, якби на дні народження Андрія друзі не підняли це питання.
— Ви плануєте відсвяткувати весілля? — поцікавилась Наталя, спільна знайома пари. — А то, може, розписалися таємно, а нас забули?
— Ми не одружені, — скуто відповіла Марія.
— Не одружені?! — здивувався Дмитро, інший їхній знайомий. — З усього випливало, що ви давно офіційна пара.
— І мені так здавалося, — пролунало звідусіль.
Виявилося, що всі гості були вражені, крім Людмили Петрівни та Григорія Семеновича. Вони, звісно, знали про все. Марія спочатку не зважала, але зауваження свекрухи:
— Та що ви дивуєтеся, це ж дрібничка, формальність, — посіяло їй у серці тривожну думку.
«Як так, — подумала вона, — у нас дитина, а для них це формальність?». Пригадала дорогі подарунки, записані на Андрія. А ще згадала слова про бідність її сім’ї.
Зрозуміла, що батьки Андрія зробили все, аби в разі їхнього розриву Марії нічого не лишилося. І не це її розчарувало найбільше, а те, що Андрій слухав батьків.
— Ти куди зібралася? — здивовано запитав Андрій наступного дня після свята, коли побачив, що Марія складає речі.
— Я повертаюся до батьків, — холодно відказала вона.
— Чому? Що сталося? — здивовано перепитав він.
— Так вирішила, — знизала плечима Марія. — Донька буде зі мною, будеш приходити до неї коли захочеш. Я вирішила, що ця сторінка мого життя завершена. Хочу чогось нового.
— Ти це через весілля? — запитав він.
— Розумієш, — мовила Марія, — твої батьки не зобов’язані мені довіряти, адже я для них чужа. Але ти. Ти повівся саме так, як їм було вигідно, і не вважав за потрібне порадитися зі мною. Вибач, але цього я не забуду і не пробачу.
— Невже це так серйозно? — розгублено перепитав Андрій.
— Довіра в стосунках дуже важлива, особливо коли йдеться про спільну дитину, — відповіла вона тихо.
— Може, не робитимемо поспішних рішень?
— Повір, воно дуже обдумане, — відказала Марія й продовжила пакувати речі.
Вона разом із донькою поїхала до своїх батьків, відчуваючи радість, що наважилася на такий крок. Вона надто себе поважала, щоб терпіти подібне, тим паче, що вже багато чого замовчувала раніше. Т
Так, вона проста вчителька, вона донька сантехніка і домогосподарки, та гідність мала. Для себе вирішила, що буде дбати свого, хай не шикарного і дорогого, але свого, аніж жити у розкоші, але там, де тобі і ложки не належить і будь-якої миті ти можеш вийти в двері бо ти ніхто.
Звісно, ніхто її не зрозумів, подруги біля скроні пальцем вертіли, але їй було байдуже.
Як думаєте, вона права?
Головна картинка ілюстративна.
