На заробітки я поїхала, бо вже не витримувала свекрушині порядки та вихваляння, що ми живемо в її будинку і маємо бути вдячні. Вона завжди хвалилася, що у неї все є. Але під тим «все» були кльоші перев’язані нитками, помальовані тарелі знизу, бо брали на весілля і алюмінієві виделки та ложки.
Десять сервізів, які не можна було чіпати, кавоварка, яку їй дали разом з телефоном пластмасовим за сто доларів, три великі подушки і ватяні ковдри, килими на стінах в кожній хаті і ще була соковижималка. Напевно, це все з переліченого багатства, яке нам ніколи не досягти.
І я тоді й поїхала.
Вибудувала будинок, зробила такий ремонт, що вона й не бачила, виростила дочок та видала їх заміж, купила їм по квартирі.
Чоловік у мене є, хоч і номінальний, але ми ж не малі діти аби згадувати минуле. Тримаємося купи і то добре. Є з ким старість зустріти – вже чудово.
Приїхала я до свого дому, краса навколо, всі з’їхалися, раді, гостимося і радимося, де будемо моє день народження справляти. Вибрали гарний ресторан, я гарно вбралася і радо зустрічала гостей.
Були й подарунки і теплі слова, танці і співи та «многая літа» на завершення.
Далі мені принесли рахунок і я хоч і з подивом, але розплатилася. Я все чекала того великого сюрпризу від доньок. Але вони мені подарували курс лікувального масажу, десять сеансів. Я не знаю, скільки це коштує, але явно менше, ніж великий сюрприз.
Чоловік купив квіти і сережки, теж непогано, не щось аж таке.
Гості дарували гроші і квіти, вийшло непогано, хоч не вдалося покрити застілля. Ну, буває.
Я проходила курс масажу, діти жили у нас, я готувала їм їсти та зятям, купувала онучкам все, що вони хотіли. Сіяла єриками, як кажуть.
І ось минуло десять днів, діти знову всі зібралися біля мене, і проводжають мене на роботу словами:
– Мамо, нам треба ще дещо в квартирі зробити.
– А ми хочемо віддати доньку на музику, треба купити фортепіано.
– Машину б змінити, вона вже стара, а безпека дитини понад усе.
– У нас тут зарплати маленькі, ми самі не зможемо.
– Добре, діти, добре. Я вас почула. Тільки я хотіла спитати. Який то такий великий сюрприз ви мені хотіли зробити?
– Мамо, ми ці дні всі з тобою, то й є наш тобі подарунок. Ти ж думаєш, чого ми тут безвилазно, хоч маємо справи вдома? Ми хочемо тобі подарувати своє тепло аби ти нас згадувала.
– То я на вас десять днів готувала, прибирала за вами та бавила ваших дітей, то такий мені великий сюрприз?
– А що може бути краще за родинні спогади, мамо? Там, на чужині, будеш згадувати, як ми були біля тебе. Хіба то не цінно?
А далі я вже нічого не чула, окрім «привези, купи, передай, там дешевше, краще на карту кинь…».
З цього гамору я не почула ті слова, про які все життя мріяла:
– Мамо, нікуди вже не їдь. Побудь з нами.
Сама незчулася, як вже в бусику, як вже кордон мигнув, як на місці знову за роботою, що не має ні кінця, ні краю.
Питають подруги, як я провела ювілей, а я фото показую, яка я усміхнена і гарна, які у мене діти і онучки, який чоловік статний, скільки гостей багато прийшло значить, поважають мене люди та цінують.
– Щаслива ти, Анно, не всі таке мають.
А я киваю, що буду казати, якщо найважливішого я таки не почула?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
