Пам’ятає той день, як вони вдвох разом приїхали і стали вмовляти його продати господарку, дім, бо ж здоров’я немає. А вони заберуть його до себе. Буде жити в місті, у кого схоче. Хоч і відчував, щось недобре, але послухався. І справді, навіщо йому одному все це? Відпочине на старості років. Пише Волинська Газета
Вулицею міста помаленьку з ціпком у руках прямував сивий чоловік. Біля лавки він стишив кроки, зупинився і присів, важко зітхнувши. Потрібно було йти ще хвилин 15. Але ця зупинка вже стала для нього традиційною, біля тієї самої лавочки. Тут ніщо не заважало Олегові знову і знову поринати у спогади. Якби він міг щось змінити, то, може б, не довелося на старості літ, як безхатченко, мандрувати від одної доньки до другої…
А жив Олег раніше в селі. Мав свою хату, господарку. «Кріпкий хазяїн», – казали про нього люди в селі. Бо ж тримав свині, кури, гуси, коня, мав ще й з гектар городу. Відлюдькуватим був із дитинства. Одружився пізно, та й то через те, що матір допікала.
Пішов до нової фельдшерки на прийом, а невдовзі зіграли невеличке весілля. З’явилися одна за одною дві донечки. Шкодував їх. Хоч роботи завжди вистачало, і підіймався ще коли тільки небо вкривалося легким ранковим серпанком, але дівчат не змушував працювати. Його дружина Ірина теж балувала донечок. «Ще встигнуть напрацюватися в житті», – примовляла часто, піднімаючись уранці з чоловіком. Наготувавши їсти, бігла в медпункт. І всього їм ніби вистачало: і хліба, і до хліба, і на свято. Але одного разу, повернувшись із роботи, Ірина ошелешила: «Хочу їхати на заробітки за кордон. Мені тут одна із сусіднього села пообіцяла допомогти і виїхати, і з роботою. Нам же доньок треба у світ виводити. Вивчити у місті, квартири купити». Як він не просив, Іра вперто стояла на своєму. І таки поїхала…
А він не мав часу займатися з доньками. Дружина приїжджала рідко, все надсилала гроші. Тож доцям ні в чому старалися не відмовляти. Дівчата таки вчилися в місті, нічим не відрізнялися од городських. Згодом видали одну за одною заміж. Справили і весілля, а дружина допомогла дочкам придбати житло в місті.
Поневіряючись на заробітках, вона розгубила здоров’я і повернулася додому вже ледь живою. А невдовзі її таки не стало. А за нею і мати. Олега було не впізнати. Ледве-ледве справлявся з усім. Доньки рідко навідувалися. Пам’ятає той день, як вони вдвох разом приїхали і стали вмовляти його продати господарку, дім, бо ж здоров’я немає. А вони заберуть його до себе. Буде жити в місті, у кого схоче. Хоч і відчував, щось недобре, але послухався. І справді, навіщо йому одному все це? Відпочине на старості років… Продав усе, а гроші донькам віддав: розділив порівну. Тільки пам’ятники мамі та Іринці поставив.
Ото вже рік живе то в однієї, то в другої. Ходить по черзі. І серцем відчуває, що не бажаний він ні там, ні там. І от чого донькам бракує? Живуть у достатку, мають по одній дитинці. Тішиться Олег онуками. Правда, в старшої чоловік машину придбав. Спершу його відвозили, а тепер не мають часу. А в меншої ще нема авто. То вона докоряє, що він більше старшій грошей дав, то хай до неї і йде. От він і ходить – туди-сюди. Але на душі не спокійно. І здоров’я давно не те.
От і зараз голова обертом. Оперся плечима об спинку лавки та й зціпив зуби. От посидить, і все минеться.
А потім, наче крізь сон, чув поряд людські голоси, завивання сирени. І його наче кудись несли. Потім усе зникло. Звідкілясь з’явилася Іринка, така молода і гарна, ніжно тримала його за руку, та все шепотіла: «Пробач…»
Орися ДМИТРУК.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.