Олена стояла біля вікна у вітальні, дивлячись на осінній дощ, що стікав по склу. Андрій увійшов без стуку, як робив останнім часом, і його голос пролунав різко, наче він довго тримав ці слова в собі.

— Ти коли-небудь замислювалася, Олено, скільки я через тебе пропустив? Скільки моментів, які могли б зробити моє життя по-справжньому насиченим і яскравим? Усі мої знайомі розповідали про свої пригоди, про свободу, про те, як вони брали від молодості все. А я? Я повірив у твою ідею про чистоту й принципи — і добровільно відмовився від усього цього. Заради чого? Щоб тепер сидіти й розуміти, що мене просто заманили в пастку гарними словами!

Олена повільно повернулася до нього. Її серце стиснуло від болю, але вона змусила себе тримати голос рівним.

— Андрію, ти кажеш це зараз, після стількох років разом? Після всього, що ми побудували? Ти сам колись хвалився мною перед друзями, казав, що я — твоя гордість.

Він склав руки на грудях і фиркнув.

— Гордість? То було тоді, коли я ще не розумів, чого втрачаю! Я міг би жити інакше — вільно, без цих всіх зобов’язань, без рутини. А ти своєю впертістю просто відібрала в мене найкращі роки. Я заслуговував на більше, на справжнє життя!

— Тобто ти шкодуєш про наш шлюб? Про дітей? Про все?

— Я шкодую, що не взяв усе, що міг, раніше. А ти навіть не намагаєшся зрозуміти, як це — бажати чогось більшого, ніж ця буденність!

Він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима. Олена залишилася сама, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. Цей діалог повторювався в її голові ще довго, наче найгостріший момент усього їхнього спільного життя.

Моя молодість була наче вир кольорів і свободи — повна пригод, сміху й відчуття, що світ відкритий переді мною.

Я виросла в затишному містечку, де батьки завжди були зайняті роботою, тож я мала багато простору для себе. Вечірки з друзями, пізні прогулянки під зірками, спонтанні поїздки на природу — все це наповнювало мої дні радістю.

Я любила бути в центрі уваги, легко погоджуватися на цікаві пропозиції, відчувати адреналін від нових вражень.

Чоловіки завжди оберталися саме навколо таких дівчат, як я — живих, сміливих, готових до несподіваних поворотів. Тихі й стримані здавалися їм надто передбачуваними.

Я могла серед ночі поїхати на озеро чи влаштувати імпровізований пікнік під місяцем. Але при всій цій відкритості в мені жила глибока внутрішня переконаність: я не поспішатиму з деякими речами. Я поважала себе й батьків, добре навчалася й мріяла про справжні, глибокі стосунки, а не про швидкоплинні емоції.

Подруги часто дивувалися моїй позиції.

— Олено, ти серйозно чекаєш до шлюбу? — питала одна з них на вечірці, тримаючи келих з соком. — Усі вже давно живуть на повну, а ти все відкладаєш?

Я посміхалася й відповідала:

— Так, серйозно. Хочу, щоб це було з тією людиною, з якою я проведу все життя. Не хочу жалкувати потім.

— Але ж життя коротке! Треба пробувати все, інакше потім нудьгуватимеш у родині, — переконувала інша.

— Ні, я вірю, що справжнє щастя — в глибокій вірності. Не в тому, щоб ганятися за миттєвими задоволеннями.

Вони сміялися, але я залишалася непохитною. Мені не подобалося, як багато хто ставить такі аспекти на перше місце, ніби це найважливіше в житті. Я мріяла про партнера, з яким можна ділити душу.

Хлопці, з якими я зустрічалася, швидко дізнавалися про мої правила.

— Ти жартуєш? У наш час так ніхто не робить, — казав один, здивовано дивлячись на мене.

— Тоді ми не підходимо одне одному, — відповідала я спокійно.

Дехто зникав одразу, інші намагалися переконати.

— Давай просто поживемо для себе, без зобов’язань, — пропонував інший під час прогулянки.

— Ні, я хочу все або нічого. З повагою й серйозними намірами.

Моя зовнішня свобода контрастувала з внутрішніми принципами, і це багатьох бентежило. Але я пишалася собою.

А потім я зустріла Андрія. Це сталося на великій вечірці в друзів. Він увійшов — упевнений, з теплою усмішкою й розумними очима. Ми розговорилися про книги, про мрії, про те, яким хочемо бачити своє майбутнє. Я одразу відчула іскру — справжню, глибоку.

Через місяць ми вже гуляли разом регулярно. Одного вечора, сидячи на березі річки, я вирішила бути чесною.

— Андрію, я маю сказати тобі щось важливе. Я вирішила зберігати свою чистоту до шлюбу. Для мене це принцип.

Він подивився на мене довго, а потім узяв за руку.

— Олено, ти дивовижна. У сучасному світі знайти таку дівчину — рідкість. Я поважаю тебе за це. І знаєш, мені це імпонує. Ти справжня.

Його слова тоді наповнили мене теплом. Він розповідав про мене друзям із захватом:

— Олена не як усі. Вона має сильні принципи, і це робить її особливою.

Він зізнався, що в нього були попередні стосунки, що він не зберіг себе так само.

— Але з тобою я хочу все по-новому, — казав він. — По-справжньому, з душею.

Ми одружилися скромно — тільки рідні, квіти, легка музика й багато щирих побажань. Невдовзі народилася донька Софійка, а потім син Максимко.

Я повністю поринула в турботи про родину: ранкові прогулянки з коляскою, перші слова, сімейні свята. Андрій підтримував, працював, і ми будували наше гніздечко крок за кроком.

Діти підростали, ставали самостійнішими — школа, гуртки, друзі. Я нарешті могла видихнути, зайнятися собою трохи більше. Ми з Андрієм планували подорожі, мріяли про спокійні вечори вдвох.

Але раптом усе змінилося. Андрій почав повертатися пізніше, частіше згадувати молоді роки.

— Пам’ятаєш, як мої друзі розповідали про свої студентські пригоди? — казав він за вечерею. — А я тоді вже був з тобою.

Я жартувала:

— І що, заздриш їм?

Він усміхався, але в очах було щось нове.

Потім прийшли прямі розмови. Той діалог на кухні став початком.

Після нього я пішла до подруги Марини.

— Марино, він каже, що я відібрала в нього молодість, — розповідала я зі сльозами.

Марина обійняла мене.

— Це криза, Олено. Чоловіки іноді прокидаються й думають, що все пропустили. Він просто шукає винуватця, бо не хоче визнавати свої вибори.

— Але він такий егоїстичний зараз…

— Так, бо думає тільки про себе. Не ти його обмежила — він сам обрав. Дай час, або не давай. Ти заслуговуєш на повагу.

Інші діалоги з Андрієм були подібними.

— Я міг би мати яскравіше життя, — казав він у машині.

— А наше спільне — не яскраве? — питала я.

— Рутина. Я хочу свободи.

Діти помічали напругу.

— Мамо, чому тато сумний? — питала Софійка.

— Він просто втомлений, доню. Усе минеться.

Нарешті він сказав:

— Мені потрібна пауза. Хочу пожити для себе.

— Добре, — відповіла я. — Але пам’ятай про наслідки.

Він поїхав. Дім став тихим, але я знайшла в собі сили — заняття, друзі, діти.

Через три роки він повернувся.

— Олено, я зрозумів… без вас порожньо.

— Рада за тебе. Але попереджаю – я вже не та жінка яку ти залишив. Я зрозуміла, скільки втратила віддавшись сім’ї повністю. Я тепер для себе на першому місці. І ти не маєш права і слова мені сказати, або вимагати від мене чогось.

Смішно й сказати, але мій чоловік сказав, що не готовий до такого життя. Що я стала егоїсткою. Заявив що я зіпсувала йому молодість прив’язавши сім’єю, а тепер псую старість, по-суті забравши у нього сім’ю.

Але про яку старість мова, якщо нам по сорок п’ять? Невже він думав, що все повернеться як було тільки тому, що він зрозумів, що помилився і що йому самотнбо без сім’ї.

От скажіть мені, я в чомусь не права?

Головна картинка ілюстративна.