Це було вже трохи давно. Я тоді тільки починала працювати фельдшеркою в нашому селі, де ліс підступає до городів так близько, що вранці чути, як сойки сперечаються.
На самому відшибі, де дорога вже переходить у лісову просіку, стояли дві хати. Вікна в вікна, стріха до стріхи. І жили там двоє дідів, яких у селі знали всі, але ніхто не бачив разом.
Перший – дядько Северин. Високий, плечистий, як той дуб-велетень, що на узліссі стоїть. Він усе життя лісником був. Руки – наче коріння, обвітрені, в мозолях, а погляд важкий, з-під густих сивих брів. Його в селі побоювалися, бо мовчав він так, що аж у вухах закладало. Прийду, бувало, тиск йому поміряти, а він сидить, дивиться кудись крізь стіну і тільки сопе. Хата в нього була як фортеця: усе постругане, збите на віки, і чистота така ідеальна, що аж незатишно.
А через межу жив дід Панас. О, це була зовсім інша стихія! Колишній завідувач клубу, невгамовна душа. Маленький, жвавий, як той горобець на току. У нього в дворі вічно щось відбувалося: то він радіо лагодить, то старі газети перебирає, то просто на призьбі висвистує. Язик Панаса не знав спокою – знав про всіх усе: хто з ким посварився, у кого корова більше молока дала, і хто в райцентрі нову хустку купив.
І от, уявіть собі, ненавиділи вони один одного так, наче ту межу між ними вороги зводили. Не просто паркан стояв – справжня стіна. Северин свій бік забив глухими дошками, щоб навіть духу сусідського не чути. А Панас у відповідь на тих дошках крейдою малював карикатури на «лісового сича» і складав коломийки, які виспівував саме тоді, коли Северин виходив на подвір’я.
Зустрінуться біля криниці – і повітря довкола починає тріщати.
– Знов ти, базікало, відро не туди поставив? – гуде Северин, як грім з-під землі.
– А тобі що, лісу мало, що ти до мого відра причепився, пеню старий? – відбрикується Панас.
Так і жили років двадцять. Обидва вдівці, обидва самотні, як персти. У Северина дітей не було, а в Панаса син колись виїхав у велике місто, та й закрутило його там… Подейкували, що недоброю стежкою пішов, забув дорогу до батьківського порога. Залишилася тільки онука, яку дід бачив лише на пожовклих фотокартках.
Перелом стався одного року в листопаді. Ох і паскудний був місяць! Дощ перемішувався зі снігом, багнюка така, що чоботи всмоктувало по самі халяви. Сиджу я в медпункті, грубку палю, аж раптом – стук. Тихий такий, ледь чутний.
Відчиняю – стоїть дівча. Зовсім дитина, років дев’ятнадцяти. Одягнена не по сезону: пальтечко легке, міське, чобітки тоненькі – усе в болоті. Труситься вся, губи аж посиніли, а в руках величезна сумка, що ледь не до землі її тягне.
– Ви до кого, серденько? – питаю, а сама вже рушник подаю.
– Я до дідуся… до Панаса, – шепоче, а в самої сльози бринять.
Це була Настуся. Втекла з міста. Вже потім, під гарячий чай, вона розплакалася і розповіла все. Опинилася в «цікавому стані», а вдома, де мачуха та батько, поставили умову: або «вирішувати проблему» радикально, або за поріг. Хлопець, як це часто буває, просто зник з горизонту. От вона й згадала про діда, про якого батько колись розповідав.
Що там у Панаса вдома коїлося – не передати! Дід спочатку ледь не зомлів, потім бігав розгублено: «Настуню, кровинко!». Стелить їй постіль, а руки ходором ходять. А в хаті ж порожньо, дрова він економив, топив через день.
А за парканом Северин стояв. Я сама бачила, як він фіранку відхилив і довго дивився, як та дівчинка з уже помітним животиком, загорнута в стару дідову куфайку, по двору ходить. Дивився похмуро, нічого не казав.
Зима того року почалася раптово і люто. Морози вдарили такі, що дихати було боляче. І от однієї днини, десь під ранок, прибігає Настуся до мене – обличчя біліше за сніг.
– Тетяно Степанівно! Дідусеві погано! Він упав і не встає!
Я хапаю сумку – і бігом. Забігаємо в хату, а Панас на підлозі біля печі. Дихання важке, обличчя перекошене, ліва рука як не своя. Одразу зрозуміла – «удар». Стан критичний, треба в район, а як доїхати? Дороги перемело так, що жодна «швидка» не прорветься.
І тут двері – настіж. Разом із морозним туманом заходить Северин. Величезний, у кожусі, очі суворі. Мовчки глянув на сусіда, на заплакану дівчину.
– Чого стоїте? – голос як метал. – Загортайте його в ковдру.
Він підняв Панаса, як дитину, на руки.
– Трактор завів. Пройде. Причеп зачеплений, сіна накидав. Повеземо через стару дорогу, там менше заносить.
Я заперечила:
– Северине, та ж замерзнемо у причепі! П’ятнадцять градусів морозу!
– Не замерзнете, – відрізав він. – Я три кожухи кинув і брезент. Сідай у сіно, тримай його. В кабіні місця нема, лише так.
Вивезли ми Панаса. Северин гнав той трактор так, ніби за ним вовки гналися. Сніг летів з-під коліс, вітер вив, а я сиділа в сіні, притискала до себе обм’яклого діда і молилася всім богам. Северин щохвилини озирався крізь заднє скло, перевіряв, чи ми ще там.
Довезли. На трасі вже чекала машина, яку я дивом викликала через рацію лісництва. Северин допоміг перенести сусіда, а тоді підійшов до нош, нахилився до самого вуха Панаса і тихо, але твердо сказав:
– Ти це… не вигадуй мені тут. Навіть не думай. Хто мені нерви псуватиме, як не ти? Живи, старий хричу.
Панаса повезли в місто, а Настуся залишилася в холодній хаті одна. Сама на сьомому місяці, перелякана, дров катма, вода в колодязі замерзла. Наступного ранку йду я її провідати. Підходжу – і зупиняюся як укопана.
Паркан між дворами… зник. Тобто він не зник, а був акуратно розібраний, секції складені під стіною. А на подвір’ї у Панаса Северин дрова коле. Тріски аж співають під сокирою.
Заходжу в хату – а там жарко, як влітку. На столі – великий горщик із кашею та банка білих грибів (знаю, що це Северинові запаси).
– Тетяно Степанівно, – пошепки каже мені Настуся, – він прийшов вдосвіта. Мовчки приніс дров, натопив, приніс води. Сказав тільки: «Їж за двох». І пішов працювати. Я його боюся…
– Не бійся, дитино, – кажу я їй, а в самої клубок у горлі. – Це не ненависть у них була. Це така чоловіча самотність, що обросла колючками.
Северин став ходити до «сусідки» як на службу. Щоранку і щовечора. Прийде, відра повні поставить, поріг промете, щось там приб’є-полагодить. Одного разу бачу – сидять за столом. Настуся йому шкарпетки в’яже з розпущеного шарфа, а він чай п’є і в кружку дивиться.
– Ти, мала, не переживай, – почула я його голос. – Ми своїх тут… не лишаємо. Тепер так буде.
За місяць Панаса виписали. Привезли – рука ще висить, говорить важко, але очі живі. Коли побачив Северина у своїй хаті та розібраний паркан – заплакав. Обличчя перекошене, сльози по бороді… А Северин підійшов, поклав свою важку руку йому на плече і буркнув:
– Годі тобі. Одужуй швидше, бо нам ще онука піднімати.
Сказав – «нам». Як печатку поставив.
Роди почалися на саме Різдво. Завірюха була така, що світу білого не видно. Я вже тоді в них сиділа, бо відчувала – пора. Настуся скиглить. Панас у кутку молитви шепоче, сам білий як стіна.
А Северин… Цей чоловік бігав з окропом, рвав старі простирадла на пелюшки і весь час бубнів за дверима:
– Дихай, доню, дихай! Жінки – вони міцні, вони як земля, все витримають. Нумо, ще трохи!
Коли малий закричав – гучно так, вимогливо, – у хаті наче сонце зійшло. Я винесла згорток.
– Ну що, діди, приймайте козака. Данилом назвемо, як Настя хотіла?
Панас здоровою рукою до пелюшок тягнеться, а Северин… Він раптом зняв окуляри, витер очі кулаком і прохрипів:
– Ну, здоров будь, чоловіче. Довго ми на тебе чекали.
Минуло відтоді вже багато років. Немає вже на світі ні Северина, ні Панаса. Пішли один за одним, як і жили – поруч.
Спочатку Панас тихо заснув під весну, а Северин за рік за ним потягнувся, не зміг довго без своїх щоденних суперечок.
Але дім стоїть. Тепер це один великий двір, де немає жодного паркана. Живе там Настя з чоловіком, а під стіною на сонечку гріється вже син Данила.
Іноді йду повз них, зупиняюся біля плоту. Дивлюся – сидить хлопець, стругає щось із дерева. Брови насупив, зосереджений – ну чомусь вилитий Северин! А потім як засміється до собаки, як заговорить – і чую в його голосі ті самі інтонації діда Панаса, веселі та невгамовні.
Отак воно і є в житті. Ніхто не зникає безслідно, якщо є любов, яка змогла перерости навіть найвищі паркани та старі образи.
