— Ось, дивись, яка краса! — голос свекрухи, пані Галини, дзвенів гордістю, коли вона вказала на стіну моєї вітальні. — Тепер тут справжній затишок, а не ті твої сірі малюнки, наче з офісу якогось!

Я зупинилася на порозі, тримаючи важкі пакети з продуктами. Втома після довгого робочого дня розтанула, поступившись місцем холодному здивуванню і розгубленості.

На стіні, де ще зранку висіли мої улюблені картини — абстрактні композиції в лаконічних рамах, — тепер красувалася величезна картина. Яскраво-жовта, з вигадливими візерунками, вона виглядала, наче гігантський медальйон, який ніяк не пасував до моїх спокійних сіро-блакитних тонів.

Пані Галина стояла поруч, сяючи самовдоволеною усмішкою. Вона явно вважала, що зробила мені неоціненну послугу. На дивані сидів мій чоловік, Тарас, тримаючи телефон, але його погляд блукав між матір’ю та мною. У його очах читалася звична суміш підтримки матері й легкої невпевненості.

— Пані Галино, а де мої картини? — мій голос був рівним, хоча всередині все кипіло. Я обережно поставила пакети на підлогу, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

— Ой, та я їх прибрала, Марто, — відмахнулася свекруха, наче йшлося про непотріб. — У комору склала, не переживай. А що в тих твоїх картинах? Сірі лінії, ніякої радості. А це — дивись, як сонце! І енергія позитивна, і для здоров’я корисно. Я спеціально на ярмарку вибрала, щоб вам затишніше жилося.

Тарас нарешті відірвався від телефону й кинув на мене благальний погляд.

— Марто, ну справді, виглядає жваво. Мама старалася, хотіла, щоб краще було.

Ця фраза, «мама старалася», була його улюбленим щитом. Він повторював її так часто, що вона вже звучала як мантра, якою він намагався загасити будь-яке непорозуміння. Але цього разу я не збиралася відступати.

Я обвела поглядом кімнату. Журнальний столик стояв криво, подушки на дивані, які я так ретельно підбирала, замінили на якісь строкаті, з вишитими квітами. А та картина на стіні. Вона була як виклик, як вторгнення в мій особистий простір.

— Тарасе, я не про затишок зараз, — я дивилася прямо на нього, ігноруючи свекруху. — Я питаю, чому в моїй квартирі хтось без мого відома чіпає мої речі?

Пані Галина різко випрямилася, її усмішка зникла.
— Що значить «хтось»? Я — мати твого чоловіка! Я для вашої сім’ї стараюся, а ти мені докори кидаєш? Я бачу, як у вас тут холодно, без душі, наче в банку. Хочу, щоб було по-людськи, а ти носом крутиш!

— Мамо, досить, — тихо втрутився Тарас, але його голос був слабким. — Марта просто втомилася. Давай не будемо. Марто, може, твої картини повісимо в коридорі? Там місце є.

Ця пропозиція стала останньою краплею. Він серйозно пропонував перенести мої улюблені картини, які я вибирала з любов’ю, у темний коридор, щоб звільнити місце для цього крикливого жахіття? Я відчула, як у мені щось обірвалося.

— У коридорі? — повторила я тихо.

Тарас здригнувся, відчувши холод у моєму тоні. Пані Галина, навпаки, сприйняла це як слабкість і пішла в наступ.

— А що такого? Ти живеш так, наче сама в цій квартирі! Все «моє», «моє»! А де сім’я? Де турбота про Тараса? Йому потрібен затишок, а не ці твої модні картини, як у галереї!

Її слова мене мало цікавили, найболючіше було мовчання Тараса. Він сидів, опустивши очі, дозволяючи матері говорити за нього. У ту мить я побачила їх обох — його і пані Галину — як єдине ціле, де мені не було місця.

— Думаєш, якщо ти цю квартиру купила, то вона тільки твоя? — продовжувала свекруха, підступаючи ближче. — Так, от, дитино, це не так. Ти заміжня за моїм сином, Марто! Це вже наш дім, а не твій!

Ця фраза стала точкою неповернення. Я відчула, як у мені щось клацнуло, наче вимкнули рубильник. Я більше не дивилася на них. Мій погляд зупинився на тій яскравій картині, яка ніби насміхалася з мене.

Я мовчки підійшла до своєї сумки, дістала телефон і відкрила банківський додаток. Мої пальці рухалися швидко, вводячи цифри, які я пам’ятала напам’ять: 70 000 гривень — половина вартості дивана, телевізора і холодильника, які ми купували разом. Все що в мене було, але я не шкодувала.

Тарасів телефон пікнув, сповіщаючи про переказ. Він здивовано глянув на екран, його обличчя повільно блідло.

— Це твоя частка за меблі, — сказала я, дивлячись йому в очі. — У тебе і твоєї мами є година, щоб покинути мою квартиру.

Не чекаючи відповіді, я розвернулася і пішла до спальні. Двері за мною клацнули тихо, але цей звук був гучнішим за будь-який крик.

Мене звати Марта, і ця історія — про те, як я нарешті зрозуміла, де моє місце в житті, і що я готова зробити, щоб його відстояти. Все почалося з того дня, коли я повернулася додому і побачила, як моя свекруха, пані Галина, без дозволу переробила мою вітальню. Але щоб ви зрозуміли, чому той момент став переломним, я розповім усе з самого початку.

Ми з Тарасом познайомилися п’ять років тому на вечірці у спільних друзів. Я тоді працювала дизайнеркою інтер’єрів у невеликій, але амбітній студії в Києві.

Тарас був програмістом, спокійним, із м’якою усмішкою і вмінням слухати. Він не намагався бути в центрі уваги, і це мене підкупило. Ми швидко зблизилися, а через два роки одружилися.

Тоді я думала, що ми на одній хвилі. Квартира була моєю гордістю — я сама спроєктувала ремонт, підібрала кожну деталь, від кольору стін до світильників. Це був мій простір, моє відображення.

Колись старенька спадкова квартирка перетворилась на затишний куточок у гамірному світі. тут я втілила усі свої найсміливіші ідеї створюючи простір затишку і спокою.

Пані Галина з’явилася в нашому житті поступово. Спочатку вона приходила в гості раз на місяць, привозила домашні пиріжки і розповідала, як важливо берегти сімейний затишок. Я раділа її увазі — вона здавалася турботливою, хоч і трохи нав’язливою.

— Марто, у вас тут так стильно, але, знаєш, бракує тепла, — казала вона, погладжуючи скатертину. — От у нас вдома завжди були вишиті серветки, квіти на столі.

— Мамо, Марті подобається мінімалізм, — втручався Тарас, і вона замовкала, але я бачила, як її очі оцінюють кожен куточок моєї квартири.

З часом її візити почастішали. Вона почала приносити речі: то вазу, то набір тарілок, то плед із китицями.

— Це щоб вам затишніше було, — усміхалася вона, а я кивала, хоч усе це не вписувалося в мій інтер’єр.

— Тарасе, може, попросимо маму не приносити більше речей? — якось запитала я, коли ми лягали спати.

— Та вона ж від душі, — відповів він, знизуючи плечима. — Не хочеш — прибери в комору, вона не образиться.

Але вона ображалася. Щоразу, коли я прибирала її подарунки, пані Галина знаходила спосіб це помітити.

— Ой, а де моя ваза? — питала вона, обводячи поглядом полиці. — Я ж спеціально для вас вибирала!

Я почала відчувати, що мій дім перестає бути моїм. Але я терпіла, бо Тарас просив: «Не починай, Марто, вона ж мама».

Через три роки нашого шлюбу пані Галина почала приходити без попередження. Вона мала ключ — Тарас настояв, мовляв, «про всяк випадок». Я поверталася з роботи, а вона вже господарювала на кухні чи переставляла меблі у вітальні.

— Марто, я тут борщик зварила, — казала вона, ніби це було найприродніше у світі. — Ти ж усе на роботі, коли тобі готувати?

— Дякую, пані Галино, але я б воліла знати, коли ви приходите, — відповідала я, стараючись бути ввічливою.

— Ой, та що такого? Я ж для вас стараюся! — її голос завжди звучав так, ніби я була невдячною.

Тарас у ці моменти мовчав. Він ніколи не сперечався з матір’ю. «Вона ж хоче як краще», — повторював він, і я починала сумніватися, чи не я винна в тому, що відчуваю дискомфорт.

Одного разу я повернулася додому і побачила, що мої улюблені картини у кухні замінені на вишиті пейзажі.

— Це я привезла з села, — гордо заявила пані Галина. — Там справжня душа, не те що твої абстракції.

Я ледь стрималася, щоб не сказати щось образливе їй.

— Тарасе, це вже занадто, — сказала я того вечора. — Я не проти маминих подарунків, але вона не має права міняти мої речі!

— Ну, вона ж не зі зла, — відповів він, уникаючи мого погляду. — Давай просто поговоримо з нею, добре?

Але розмови не допомагали. Пані Галина сприймала будь-яке моє зауваження як особистий напад.

— Я для вашої сім’ї стараюся, а ти все незадоволена! — обурювалася вона. — Тарас, скажи їй, що я права!

І Тарас кивав, намагаючись усіх примирити, але в підсумку завжди залишався на боці матері.

Той день, коли я побачила ту яскраво-жовту картину на стіні, став кульмінацією. Я стояла у своїй вітальні, відчуваючи, як мій дім остаточно перестає бути моїм. Пані Галина продовжувала говорити, Тарас мовчав, а я відчувала, як у мені наростає рішення.

— Марто, ну що ти мовчиш? — пані Галина підійшла ближче, її голос став різкішим. — Я стараюся для вас, а ти стоїш, наче я злодійка якась!

— Я не мовчу, — відповіла я спокійно, дивлячись їй у вічі. — Я думаю.

— Думає вона! — пирхнула свекруха. — Думай краще, як сім’ю берегти, а не свої картини! Ти надто різка, дівчино. Ми сім’я і думка кожного важлива. Тут тільки тобі було б добре, а про те, що Тарасику подобається ти й не думаєш.

Тарас нарешті підвівся з дивана.

— Марто, давай спокійно. Мама ж не зі зла. Може, тобі ця картина ще сподобається.

Я подивилася на нього, і в ту мить зрозуміла: він ніколи не буде на моєму боці. Не тому, що не любить, а тому, що не вміє обирати. Він завжди буде між мною і своєю матір’ю, намагаючись догодити обом.

Я дістала телефон і відкрила банківський додаток. Поки пані Галина продовжувала свою тираду, я ввела 70 000 гривень — половину вартості спільних покупок. Я перевела їх на рахунок Тараса і, не піднімаючи очей, сказала:

— Це твоя частка за меблі. У тебе і твоєї мами є година, щоб покинути мою квартиру.

Тиша, що настала, була оглушливою. Тарас дивився на свій телефон, де спливло сповіщення про переказ. Пані Галина завмерла, її обличчя почервоніло від обурення.

— Що?! — закричала вона. — Ти нас виганяєш? Тарасе, скажи їй!

Але Тарас мовчав. Він дивився на мене, і в його очах я побачила щось нове — розуміння, що цього разу я не відступлю.

Я закрилася в спальні, залишивши їх у вітальні. За дверима чувся голос пані Галини, яка то кричала, то благала Тараса «щось зробити». Але я вже не слухала. Я сиділа на ліжку, дивлячись у вікно, і відчувала дивний спокій. Уперше за довгий час я відчула, що повертаю контроль над своїм життям.

Через пів години двері відчинилися. Тарас увійшов, тримаючи в руках сумку.

— Марто, давай поговоримо, — сказав він тихо.

— Про що? — я не відвела погляду від вікна.

— Я розумію, що ти злишся. Але ж ми сім’я. Давай знайдемо компроміс.

— Компроміс? — я повернулася до нього. — Тарасе, весь наш шлюб — це компроміс. Я поступалася, я терпіла, я мовчала. А що робив ти?

Він опустив очі.

— Я не хотів, щоб так сталося. Я думав, що мама звикне, що ви порозумієтеся.

— Вона не звикла. І ти не допоміг, — я встала, підійшла до нього. — Я дала тобі твою частку. Тепер ти вільний. І я теж.

Він стояв, не знаючи, що сказати. Потім тихо кивнув і вийшов. Я почула, як пані Галина щось вигукує у вітальні, як грюкають двері. А потім — тиша.

Найперше: я зняла ту яскраво-жовту картину зі стіни. Мої картини повернулися на місце, і я відчула, як дихаю вільніше. Я склала усі подарунки свекрухи у великий пакет і віднесла на пошту, передала на адресу свекрухи все, що колись вона принесла в мій дім.

Подруги кажуть, що я не права, надто різко відреагувала, повинна була бути терплячішою і хитрішою. Мовляв, Тарас – прекрасний чоловік.

Але справа ж була не у свекрусі, не у тому що вона от так безцеремонно втручалась, а Тарасі, у його позиції, у намаганні залишитись хорошим сином матері за рахунок сім’ї.

Так не буває. Одружуючись, чоловік повинен забути про матір і належати сім’ї яку створив. Захищати цю сім’ю, хай навіть від рідної матері.

Ну хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.