І вийшло ж як в тій приказці – не нафарбувалася і зустріла колишнього, а в мене й того більше – я вдала, що ми не знайомі, запихала шию в пальто, ще й волосся на обличчя спустила. Та й ви б так вчинили на моєму місці, якби йшли отак зі шваброю з роботи, а кавалер коло під’їзду чекає… А це ж усе через однокласницю сталося!
Той день починався чудово, бо я нарешті знайшла таку швабру, яка не ламається після першого застосування і ще й з ручкою дуже довгою, не швабра, а мрія. Я купила її без роздумів і всю дорогу тішилася покупці.
І тільки я до свого під’їзду, як бачу Миколу… Вертатися було пізно і я зрозуміла, що бачив він мене здалеку, бо одразу мене спитав:
Пані, ви не знаєте таку собі Ольгу, в якій вона квартирі живе.
Ні, не знаю, – буркнула я, згинаючись мало не вдесятеро, лиш би він мене не впізнав.
Зайшла в квартиру і мало не в плач. Та що ж це таке діється, коли ти вже, Ольго, станеш гарною не раз на свято, а кожен день? Та скільки можна отак на себе рукою махнути? Все, був в тебе гарний кавалер і тепер вже вдень з вогнем не знайдеш. Невже так важко ті очі підмалювати?
І я собі чесно відказала – важко, важко, коли не хочеш це робити не лише для себе, але й для когось.
Я вже два роки, як розлучена, але й до того не дуже фарбувалася, все думала, що й так нічого виглядаю, а оце на себе мазюкати – кому ж треба. Чоловік й так мене бачить без макіяжу.
А, коли він пішов, то вже й для кого буду прикрашатися? На роботі у мене всі жінки, туш зараз коштує як пів моєї зарплати, то краще купити щось поїсти. тим більше, що ж треба дітям готувати, хай і не часто, бо вже вчаться…
І отак я на себе рукою махнула, як тут моя подруг затіяла свої сорок п’ять з розмахом відзначити.
Ти вже приберися, чуєш, – каже мені.
Як така умова, то мене не клич до фотографії, – кажу їй я.
Ні, ти таки у мене приберешся.
І вона мені прислала сертифікат на макіяж, сказала, що він вже оплачений, тому гріх не скористатися.
Тому я й пішла, раз безкоштовно, правда, вже на зачіску прийшлося витратитися.
Мені не сподобалося, як мене нафарбували, я мало не плакала. Думала. Що прийду додому і все те змию, але подруга, вже мене чекала і сказала, що мені пасує і взагалі – часу вже нема.
Тож прийшлося мені так в ресторані сидіти та увагу привертати.
Почали мене чоловіки й на танець запрошувати, а ось цей Микола був наче принц.
Він вдівець, я його знаю, він тримає магазин з запчастинами, мій чоловік там бере деталі. А його жінка працювала вчителькою в ліцеї…
Подруга шепотіла і шепотіла, а я думала, що справді біля такого чоловіка хочеться бути гарною…
Він провів мене додому та напрошувався на каву, але ж де я таке дозволю. От і попрощалася та й побігла в квартиру. Телефон не дала, сказала, що не варто, я ж знаю, що не його рівень.
І от зустріч. Чому доля так зі мною жартує? А з іншого боку, як би так що, то він би побачив мене без макіяжу і тоді що?
Сльози потекли вже від нервів, а я тоді на вулицю.
То я, вітаю, що хотів?
Хотів запросити тебе погуляти.
То ходи.
Ти без мітли?
То супер-швабра, але пройдуся.
Він ще на мене косився, та я сама на себе косилася: очі щілинки, ніс розчервонівся… Красуня.
Як він не втік, не знаю. Але з часом і я стала фарбуватися і він показався з людяної сторони. Отак і зійшлися.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
