Вона сиділа за великим столом, розгублено тримаючи в руках телефон, який вперто не дзвонив. Навколо вирувало життя: ресторан «Панорама» був переповнений, суботній вечір дихав ароматами дорогих парфумів та нескінченним гамором щасливих компаній. На столі перед нею стояли закуски — охайні тарілки з нарізкою, які ніхто не чіпав, і кришталеві келихи, що виблискували під світлом люстр. Стіл був накритий на десять людей. Десять порожніх стільців, десять чистих серветок… і вона одна.
Тетяна Степанівна сиділа, мов на безлюдному острові посеред океану чужого свята. Вона мріяла тільки про одне — провалитися крізь землю. Їй здавалося, що кожен погляд відвідувачів, кожен випадковий сміх за сусіднім столиком — це у її бік. Самотність у порожній квартирі — це сумно, але самотність на людях, за святковим столом — це нестерпно.
До неї підійшов адміністратор — молодий чоловік із бейджиком «Максим». Він невдоволено постукував пальцями по спинці порожнього стільця.
— Пані, вибачте, але ми так не домовлялися, — його голос був сухим і різким. — У нас повна посадка, на вулиці черга. Я мушу попросити вас пересісти за барну стійку або звільнити стіл. Нам потрібні місця, у нас гості.
Тетяна Степанівна підняла на нього очі, в яких застигла така глибока печаль, що, здавалося, повітря навколо похололо.
— Але у мене сьогодні ювілей… 80 років, — прошепотіла вона, і цей звук був схожий на шелест осіннього листя.
Адміністратор навіть не здригнувся. Він лише зневажливо знизав плечима:
— То й що? Бачите, що ваших гостей нема. Подумайте про інших людей, яким є з ким святкувати. Ми не можемо тримати такий великий стіл для однієї людини.
Руки в жінки затремтіли. Вона поклала телефон у сумку, її пальці не слухалися, а перед очима все попливло від сліз, які вона так відчайдушно намагалася стримати. Вона вже почала повільно підводитися, готова піти в ніч, у свою порожнечу, назавжди зачинивши двері для надії.
Але тоді до неї підсіла я.
— Вибачте, що спізнилася! — вигукнула я на весь зал, рішуче відсуваючи стілець поруч із нею. — Такий жахливий рух у центрі, я ледве знайшла місце для парковки!
Я обійняла її. Тетяна Степанівна завмерла. Я відчула, як здригнулися її худі плечі, як вона мимоволі притиснулася до мене, шукаючи захисту.
— Вітаю зі святом, бабусю! — прошепотіла я їй на вухо, а потім підняла погляд на адміністратора. — У вас якісь проблеми? Моя бабуся забронювала цей стіл, і я вже тут. Решта гостей теж під’їжджають. Ви не могли б принести нам чаю?
Максим розгублено кліпнув очима, щось пробурмотів і швидко зник. Ми залишилися вдвох за величезним столом.
Тетяна Степанівна повільно відсторонилася від мене, витираючи очі кінчиком хустинки.
— Ви… ви не моя онука, — тихо сказала вона, ще не вірячи у те, що сталося.
— Сьогодні — ваша, — посміхнулася я. — Мене звати Анна. І я дуже хочу почути, якими були ваші найкращі вісімдесят років.
І вона почала розповідати. Острів тиші почав оживати. Виявилося, що вона все життя працювала вчителькою початкових класів. Розповідала про першокласників 1965 року, про свого чоловіка-інженера, який писав їй вірші на полях газет, про те, як вони разом будували дачу.
— Знаєте, Ганнусю, — говорила вона, і її голос ставав міцнішим. — Я ж так чекала сьогоднішнього дня. Син обіцяв прилетіти, внуки… Але в них там, за кордоном, якісь термінові справи. Вони надіслали гроші на ресторан, сказали: «Святкуй, мамо, ні в чому собі не відмовляй». А хіба гроші можуть сидіти навпроти за столом?
Я слухала її, і мені здавалося, що за нашим столом справді стає тісно від спогадів. Люди за сусідніми столиками почали поглядати на нас інакше. Офіціантка, молода дівчина з добрими очима, принесла нам по шматочку торта з запаленою свічкою — від закладу. Можливо, навіть адміністратору стало трохи ніяково.
Коли вечір добіг кінця, Тетяна Степанівна вже не виглядала розгубленою. Вона виходила з ресторану з високо піднятою головою.
— Знаєте, дитино, — сказала вона на прощання біля таксі. — Я сьогодні збиралася померти від сорому. А натомість відчула, що ще потрібна цьому світу. Дякую, що не дали мені піти додому.
Я дивилася, як червоні вогні таксі зникають у нічному місті. У кишені завібрував мій телефон. Це була мама. Я не дзвонила їй уже тиждень.
— Алло, мамусю? — сказала я, відчуваючи, як стискається серце. — Я просто хотіла сказати, що дуже тебе люблю. І я обов’язково приїду на вихідні. Готуй свій фірмовий пиріг.
Світ навколо нас переповнений людьми, але іноді він порожній, як той стіл на десятьох. І все, що потрібно — це просто сісти поруч і сказати: «Вибачте, що я спізнилася».
