Паркан ріс, а я сивіла. Коли взялась невістка молодий сад корчувати, аби стовпчики для огорожі вкопати, я не витримала, пішла із нею поговорити, надіялась домовитись. Краще б не пробувала, бо побачене і почуте мене геть із рівноваги вивело.
П’ять років тому не стало мого єдиного сина Максима. Залишилась вдовою, його дружина, осиротіли троє моїх онучат. Не хочу згадувати той період, адже ледь пережила те все. Хоча ні… пережити не можливо, просто. навчилась якось із цим жити, засинати і прокидатись з думкою про те, що треба якось бути. Просто бути.
Не знаю, чи вистачило б сил, якби не онучата. Мало що вони розуміли, уже за кілька днів своїм сміхом і дитячою безпосередністю нагадали нам із невісткою. що попри все – життя триває. Не знаю, як так, чому світ не звалився у ту мить, як сина мого не стало, але ми все ще жили і повинні були жити, хоча б заради цих маленьких пташечок.
У мене дім власний величезний. Колись ми із чоловіком будували і мріяли про те, як старітимемо в оточенні дітей і онуків. Вибудували на два виходи і два поверхи. двір теж у нас, хоч конем гуляй. Син встиг і басейн побудувати і альтанку зробити.
Коли сина мого не стало я сполошилась. мені стало лячно від думки про те, що невістка надумає до своєї матері в село перебратись. Перспектива жити одній у цих хоромах мене лякала. Я вирішила зробити все, аби рідні мої були поруч – переписала половину будинку на невістку і дуже просила її не виїжджати.
Знала б тоді, чим оберне. Ще три роки вона сік так себе в руках тримала, а потім пустилась берегу геть. Все частіше у мене ночували онуки, бо мама була зайнята прийомом гостей чергових. Коли це вже почало перетворюватись у буденність, я вирішила невістку присоромити.
— Вам онуки заважають, чи я. – дивилась вона на мене гордовито. – Я вас почула і все зрозуміла. Віднині ні я ні діти мої вас не потурбуємо.
Відтоді онуки навіть вітатись зі мною перестали, а невістка почала відділяти свою половину будинку і дврру глухим двометровим парканом. Коли вже сад почала викорчовувати, який сама ж і садила із сином моїм. я не витримала і пішла до неї поговорити. Мала намір вибачитись. сказати, що вона не вірно мене минулого разу зрозуміла. Але вийшла звідти мало не плачучи.
Мій дім. Стіни які я будувала своїми руками, кожна кахелинка на підлозі мені рідна. Все було занедбано і забруднено. У домі грала музика і якась компанія весело відзначала тільки їм відоме свято. Співали. Невістка ж горланила чи не голосніше від усіх.
Коли я спробувала поговорити із нею. та мене просто із хати виставила, заявила. що я їй ніхто і тут її дім у якому вона вільна робити те, що вважає за потрібне.
Тепер так і живу: слухаю щовечора чергову дискотеку і веселощі за стіною. Онуків бачу зрідка, адже вони живуть у свахи. Та життя доньки не схвалює, але й до мене не родичається. Онуки, навіть не вітаються при зустрічі. Що їм сказали не знаю, але ніби чужі.
Сестра радить продати свою половину дому і переїздити до неї в село. Мовляв, буду хоч коло неї та її сім’ї, а не самотньою сиротою у великому місті.
Не знаю, що робити і як бути? Тут моє коріння. Тут ціле життя і кожен сантиметр, то моя особиста історія.
Але з іншого боку щодня чути і бачити оце все уже ні моральних. ні фізичних сил не маю. Посивіла за місяць.
Послухати сестру і покинути рідний дім на старості? Чи все ж доживати свого віку тут… але. чи ж витримаю?
29,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
