— Оксана, ти що, забула? Це мій будинок. Він дістався мені від батька. Тож не пхайся зі своїми шпалерами, — різко кинув Андрій, його голос лунав холодно, наче крига.

Я ледь не впустила телефон з рук. Обличчя, мабуть, зблідло, бо мені аж зле стало. Як же так? Ми ж разом планували все, обговорювали деталі…

— Але ми ж разом його добудовуємо. — почала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Зате смак у тебе так собі, — з іронією протягнув Андрій. — Я вже вирішив, що в вітальні будуть інші кольори.

Я замовкла. Ольга Іванівна ніби спробувала заспокоїти ситуацію:

— Андрійку, синку, що за тон? Оксана ж твоя дружина.

Але в її очах не було справжнього занепокоєння, радше формальна спроба виглядати миротворцем.

Ми допили чай швидко, майже без слів. На душі було важко. Коли ми вийшли з квартири і сіли в машину, я не змогла вимовити ні слова. Андрій теж мовчав, наче зачинився в собі. Він крутив ключі в руках, дивлячись на дорогу, а за вікном осіннє місто повільно потопало в сутінках.

Повернувшись додому, я механічно почала роздягатися, ніби на автопілоті. Андрій кинув куртку на стілець і одразу пішов до ванної, явно уникаючи розмови.

На кухонному столі лежав його телефон. До цього моменту мені ніколи не спадало на думку заглядати в його повідомлення. Але спогади про його різкі слова, про холодність, про дивні розмови свекрухи — все це накопичилося, і я, піддавшись імпульсу, взяла телефон.

Пароль я знала. Не спеціально, просто одного разу Андрій розблокував при мені, і цифри запам’яталися. Намагаючись впоратися з нервовим тремтінням, я ввела їх.

Відразу відкрилася переписка з “Мама”, тобто з Ольгою Іванівною.

— “Мам, вже немає сил терпіти цю нудьгу. Вона йде за мною скрізь. Скоріше б дім добудувати”, — прочитала я повідомлення Андрія.

— “Терпи, синочку, добудуйтесь,  а потім розлучайся”, — відповідала мати.

Всередині все охололо. Руки трусилися. Я прочитала ці короткі фрази кілька разів, а потім заблокувала телефон і поклала на місце.

У ванній ще шумів душ. Я не хотіла залишатися тут ні секунди довше. Швидко зайшла до спальні, вдягла джинси, светр, наспіх зібрала в сумку пару речей — гаманець, документи, зарядку.

Рано-вранці я могла б поїхати автобусом до батьків, але в той момент зрозуміла, що не можу витримати й хвилини в цій квартирі.

Відкрила додаток для виклику таксі. “Ваша машина приїде через десять хвилин” — висвітилося на екрані. З ванної ще долинав плескіт. Я стояла, дивлячись на зачинені двері, ніби в заціпенінні. Потім почула, як вода стихла, і серце ледь не вистрибнуло. Довелося швидко виходити, щоб не зустрітися поглядом з Андрієм.

Вже стоячи біля під’їзду, я вдягла пальто, підняла комір від холодного вітру. Глибока ніч, але мені не було лячно — було гидко. Таксі під’їхало, і я, ледь вмістивши сумку на колінах, назвала адресу батьків у сусідньому містечку. Чотири години дороги.

— Я заплачу вам потрійну ціну. Свого авто не маю, але доїхати треба, там мої батьки.

Водій поглянув на мене у дзеркало заднього огляду:

— Все так погано?

— Я вас прошу. Мені потрібно туди. Благаю.

Ми з Андрієм познайомилися чотири роки тому в одній і тій самій IT-компанії, куди я влаштувалася бухгалтером, а він — інженером з контролю якості.

У Андрія з першої хвилини було заразливе чарівність: сірі очі, іронічна усмішка, уміння коротко і влучно жартувати. Він явно вирізнявся серед інших інженерів, які зазвичай або надто мовчазні, або заговорюють до втоми. А тут — веселий, легкий на підйом хлопець, який брався за все, що йому доручали.

Спочатку ми працювали над спільним проектом. Андрій часто розповідав про свій недобудований будинок за містом. Казав: “Це мрія мого батька, він колись хотів жити ближче до природи, але так і не встиг довести справу до кінця”. Тоді мені здавалося, що голос Андрія лунав щиро і з теплотою.

Потім ми почали зустрічатися. Він був галантним, приносив квіти, запрошував до різних кав’ярень. Я знімала однокімнатну квартиру, і Андрій почав бувати в мене все частіше, аж поки одного разу не переїхав остаточно. Я думала: ось воно, справжнє сімейне щастя.

Його мама, Ольга Іванівна, здавалася спочатку привітною, милою жінкою. При першій зустрічі вона напекла булочок. Я пам’ятаю той аромат — свіжі дріжджові булочки з щедрою порцією сирної начинки.

Вона була такою гостинною і постійно повторювала, що “головне — взаєморозуміння в родині, решту набудемо”.

Тепер, озираючись назад, я розумію, що деякі її фрази все ж лунали двозначно:

— Оксана, а ти що, справді єдина в батьків? Вони, мабуть, все для тебе, так? — цікавилася свекруха, сумно зітхаючи.

— Так, єдина. Мама з татом завжди мене балували, я, мабуть, досі трохи простодушна.

На що вона могла загадково відповідати:

— Ну, простодушність інколи й шкідлива, сама зрозумієш.

Тоді я сприйняла це як добру життєву мудрість. Хто б міг подумати, що в цих словах була частка іронії, навіть глузування.

Після весілля ми вирішили, що з дітьми поки почекаємо: треба вкластися в дім, щоб потім ростити малюка в просторому місці, близько до природи. Мені ідея здавалася чудовою. Андрій теж горів ентузіазмом: “Ось побачиш, у нас буде класний дім! Я сам займуся частиною оздоблення, щоб не витрачатися на майстрів”.

Я непогано заробляла на той момент, бухгалтери цінуються, особливо якщо вони мають змогу вести не одну фірму. Ми склали наші гроші разом. Андрій вніс частину заощаджень, що дісталися йому від батька (окрім дому), але потрібно було ще набагато більше.

Я почала покривати всі основні витрати. Витрачати на себе, на одяг чи відпочинок вже не виходило, та й не хотілося. Все було заради майбутнього, заради нашого спільного дому.

Інколи Андрій нагадував мені, що юридично дім належить йому — спадщина все-таки. Але я була абсолютно переконана, що між подружжям, яке любить одне одного, такі моменти не важливі. Хіба ділять чоловік і дружина, хто на що витратився, якщо вони разом?

Згадувала і схлипувала: якою ж я була наївною.

Мама і тато, щойно я повідомила про приїзд, одразу занепокоїлися. Вони сиділи у вітальні, коли я увійшла. На годиннику було за північ. Тато швидко підскочив:

— Доню, що трапилося? Ти вся трусишся. Кава, чай? Наталю, дістань он ту теплу шаль.

Я хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Лише притиснула руки до себе, намагаючись вгамувати тремтіння. З трудом стримувала сльози, але мама вже все бачила в моїх очах.

— Ходімо на кухню, там тепліше, — тихо сказала мама. — Розкажеш, що в тебе сталося.

Ми сиділи за круглим дубовим столом, за яким ще в моєму дитинстві пекли млинці, обговорювали шкільні справи, дивилися фото. Зараз я відчувала себе підлітком, що прийшла скаржитися на поганого однокласника. Хоча насправді справа була набагато серйознішою.

Я розповіла батькам усе, не приховуючи деталей чи почуттів. Про будівництво, про гроші, про свекруху, про переписку. Коли я закінчила, тато був похмурий, як хмара:

— Ну що ж, Оксано, це серйозно. Знаєш, у мене є старий друг, Володимир Миколайович. Він адвокат, розбирається в усіх сімейних і майнових справах. Думаю, ми з ним зв’яжемося.

Мама взяла мою долоню і стиснула:

— Сонечко моє, ти зробила правильно, що поїхала. Це нечесно з їхнього боку. Не дозволимо залишити тебе ні з чим.

Слова батьків лунали, наче рятівні кола. Нарешті я могла дихати вільніше, в душі було все ще важко  від образи і розчарування.

Весь наступний день тато телефонував Володимиру Миколайовичу, а я виливала решту сліз у своїй кімнаті. Містечко, де жили батьки, було тихим, осіннє листя вже лежало під ногами мокрим шаром. Я дивилася у вікно, згадуючи, як колись палала мріями про дім, про сад, про те, як там бігатимуть наші діти з Андрієм. І все завалилося.

Коли Володимир приїхав до нас додому, він одразу запитав:

— Дівчино, у тебе є документи, що підтверджують, що ти вкладала гроші в будматеріали, оздоблення, ремонт? Чеки, квитанції, виписки з рахунку?

Я кивнула:

— Так, я ж бухгалтер, все зберігала, бо спочатку ми збиралися їх систематизувати, як кошторис витрат.

На обличчі Володимира з’явилася впевнена усмішка.

— Чудово. Тоді ми зможемо довести в суді, що дім добудовувався спільно. І хоча формально право власності в Андрія, він не зможе просто залишити тебе ні з чим.

Того ж дня я подала заяву на розірвання шлюбу. Сама написала Андрію повідомлення: “Я йду. Подала на розлучення. Чеки всі в мене. З тобою зв’яжеться мій адвокат”.

Андрій не відповів одразу, але через кілька днів почалося: “Оксана, як ти смієш, це все моє!”, “Ти мені не дружина, ти зрадила мене, а тепер хочеш ще й обібрати?” — і інші образи. Я намагалася не відповідати, бо знала: все вирішить суд.

Місяці пролетіли в низці юридичних консультацій, слухань і збору паперів. Виявилося, що закон не такий уже й безпорадний: ми змогли довести, що я фактично фінансувала основні етапи будівництва. Андрію та Ользі Іванівні довелося виплатити мені велику суму компенсації.

Я не тріумфувала, коли вийшла із зали суду. Так, по справедливості я отримала гроші назад, але на душі все одно було порожньо. Мене зрадила не тільки колись улюблена родина чоловіка, але й моя власна віра, що люди всі добрі та щирі.

— Доню, ти перемогла, ось що важливо, — сказав тато, поплескавши мене по плечу. — А щодо решти час все вилікує.

І тато, і мама оточили мене турботою. Прийшов час вирішити, що робити далі. Повертатися на стару роботу в місті, де все так нагадує про наш невдалий шлюб, мені не хотілося. На щастя, незабаром трапилася посада бухгалтера в іншому місці. І я почала все з чистого аркуша.

За суму, яку мені виплатили Андрій з матір’ю, я взяла в кредит невелику, але затишну двокімнатну квартиру на околиці іншого міста. Батьки допомогли з початковим ремонтом.

Мама привезла старовинну шафу, в якій зберігала мою дитячу одежу, а тато провів мені маленький майстер-клас з укладання ламінату. Тепер я робила все для себе.

Кожен день я потроху облаштовувала свій простір. Купила м’який пухнастий плед, поставила на підвіконня горщики з травами — тими самими, про які мріяла в “тому” домі. Тепер вони тішили саме мене, росли поруч, коли я варила ранкову каву.

Про Андрія та його матір я майже не чула. Кілька разів він надсилав чергові колючі повідомлення: “Ти зіпсувала мені життя!”, “Думав, що ти скромнішою будеш”, “Одразу видно — ніякої вдячності за все, що я для тебе зробив”. Я мовчки видаляла ці повідомлення.

Інколи я ловила себе на думці: “А раптом у тих переписках з матір’ю він не те мав на увазі? Може, це був жарт?”

Головна картинка ілюстративна.