— Що ви наробили?! — у Марини потемніло в очах від обурення. На ділянці панував цілковитий безлад, а цей дім мав стати їхнім затишним гніздечком.
— Тепер ми вам тут будемо допомагати, самі ви не впораєтеся, — оголосила діловито свекруха Ольга Петрівна.
Марина й Андрій одружилися нещодавно, мешкали в міській однокімнатній квартирі й раділи, що нікому нічого не винні.
— Так, невеличка, зате своя! Жодних щомісячних виплат, жодних відсотків, — тішився Андрій щедрому весільному подарунку батьків.
Бабусина квартира, звісно, потребувала ремонту, утім молодята швидко впоралися власними силами, охоче залучаючи друзів.
— Зекономив — отже заробив, — любив повторювати Андрій.
Парубок він був дбайливий, у всьому схожий на матір Ольгу Петрівну. Вона ростила його сама, й Андрій ніколи ні в чому не мав нестатку.
Ольга Петрівна вміла розпоряджатися копійкою так, що кожна крихта хліба діставала «друге життя», а кожна гривня — користь. При цьому вона ще й обіймала керівну посаду на заводі.
Марина ж, навпаки, була м’якою й трохи інфантильною, та саме за цю добрість Андрій готовий був носити її на руках. Дівчина часто згадувала дитинство в бабусі в селі, суницю, криничну воду, корів на лузі.
— Андрійку, от заробимо грошей і купимо хатинку в селі! Я тісто на пиріжки міситиму, а ти піч розпалюватимеш, — мрійливо посміхалася вона.
— Та без питань, зробимо! — серйозно обіцяв Андрій.
Сумнівів у своїх обіцянках він не мав. Шкільний товариш Павло працював одним із найкращих рієлторів міста, й Андрій уже залишив йому запит: невелика, недорога ділянка з будиночком, хай під ремонт і десь далі від міста — головне атмосфера.
Навесні Павло подзвонив: «Є варіант, треба їхати зараз». Молоді одразу ж сіли в машину.
За годину їзди — маленька ділянка без сусідів, будиночок для двох, ще й майже без ремонту. Андрій бачив, як дружина оглядає кожну яблуню.
— А сюди поставимо надувний басейн, тут якраз сонячно, — раділа Марина. — А он там парасолю і два шезлонги; ввечері чай із варенням!
Андрій зрозумів: угоді бути. Такою щасливою Марину він давно не бачив.
Ділянку треба було прибрати. Ольга Петрівна сама напросилася допомогти, молоді не заперечували. Коли все підготували до сезону, «відпустка» скінчилася — пора назад до міста, до роботи.
— Їдьте, не бійтеся, я тут усе доведу до ладу, — заспокоїла свекруха.
— Та ми ж наче все зробили, — сумнівалася Марина.
— Дрібниці, — махнула рукою Ольга Петрівна. — Досвід є, мені тільки в радість!
Тиждень тягнувся довго; у п’ятницю вони помчали в село. Підійшовши до воріт, Марина відчула: щось не так. Відчинила хвіртку — і вперлася в гору сміття: гілля, каміння, обрізки арматури…
— Ого, мама постаралася! — засміявся Андрій, гадаючи, що то лише купа гілок.
Та далі виявилося: майбутня зона відпочинку перекопана й обнесена кілочками; замість місця під басейн стоять саморобні парники.
— Андрію, що це? — прошепотіла Марина.
— Зараз з’ясую, — пішов шукати маму.
На ґанок вийшла задоволена Ольга Петрівна з племінницею Танею.
— Ну, молоді, приймайте роботу!
— Мамо, що відбувається?
— Та як що? Там, — показала на перекопану землю, — картопля, а тут, — на місце басейну, — грядки з овочами. Розсаду вже висадили, я підготувалась!
— Мамо, ти в нас запитати забула? — озвався Андрій.
— Ви ж нічого не вмієте! А скільки грошей коштує перекопати таку площу? — розвела руками свекруха.
Виявилося, Ольга Петрівна ще й зайняла кімнату, яку молоді берегли під спальню, — поставила дві розкладачки. Їм залишила дальню комірчину.
На кухні Марина ледь стримувала сльози.
— Я хотіла там квітник, — шепотіла.
— Добре, — заспокоював Андрій. — Цього року вже переробляти пізно. Дочекаємося врожаю, а навесні все змінимо.
Усе літо вони почувалися гостями: приїжджали лиш у вихідні й працювали «на город». Свекруха керувала, наймала робітників, вимовляла за «марнотратство», коли вони купили садові меблі.
— Навіщо такі дорогі? У Тані на старій дачі пластик залишився — безкоштовно!
— Це ротанг, він роками стоїть, — пробувала пояснити Марина.
— А вам навіщо роки? Я наступного сезону тут компостну купу зроблю! — заявила Ольга Петрівна.
Далі почався урожай. Марина не хотіла їхати на дачу, але дари самі прийшли додому: свекруха привезла кошик кабачків.
— Нам стільки не треба, — розгубилася Марина.
— Що значить — не треба? На оладки, на варення.
Андрій твердо:
— Мамо, ми не їмо кабачків.
Та свекруха й далі возила картоплю, гарбузи. Марина роздавала сусідам, аби не псувалося.
Одного дня Ольга Петрівна знову привезла повну машину овочів. Андрій не витримав:
— Мамо, досить. Ми дім собі придбали. Мали на нього власні плани. Ми хочемо місце відпочинку. Марина мріє про троянди, я про мангал. Нікому не потрібен город. Навіщо все це? Розсада, парник. Ти загралась, мамо. Той дім – наш. Розумієш?
— От так ти з мамою розмовляєш? “Наш”. Тобто я вже не “ваша” , так, окрема собі пані, що влізла не у свою справу, так? Замість подяки ти такого мені наговорив? Це Маринка напоумила, так? Я одразу казала що в тихому болоті щось тай є.
Вона вискочила з квартири зі сльозами на очах. Образилась і лиш за два дні скинула повідомлення про те, що більше у село не поїде і молоді вільні робити що їм заманеться.
Андрій і Марина залізли у борги, напозичались у друзів, але вже наступної весни у тому ж селі придбали невеличку хатинку для Ольги Петрівни.
І вже там вона собі і саджає і копає і садовить усе, про що тільки можна мріяти. здала свою квартиру в оренду придбала два парники, вирощує квіти і городину, їздить на ринок продає.
Маринка і Андрій щасливі у своїй тиші із книгою в руках в шезлонгу, а Ольга Петрівна тихо наспівує із сапою в руках.
Просто, у кожного своє щастя. Можна не розуміти людину, але не варто засуджувати. Всі ми різні і найголовніше – зуміти знайти компроміс і намагатись зберегти мир.
Головна картинка ілюстративна
